Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

Шейлін

– Ти спеціально організував моє заміжжя варто було мені тільки вступити у вік повноліття, – різко відсахнувшись, я заговорила здавлено, борючись з люттю Лайрелін, зі своїми почуттями і з магією, що накочувала штормовими хвилями. – Боявся, що дракониця дасть про себе знати...

Реальність того, що відбувається, ніяк не могла вкластися в моїй голові. Може, це все ще сон? Може, отрута темних гончаків ще діє?! Мій батько не міг так вчинити!

– Я не був певен. Але хотів тобі щастя, – у погляді батька було стільки болю, стільки розпачу. – Не хотів повторення історії минулого. Але зараз... все до цього йде.

– Минуле назавжди залишилося в минулому, – голос здригнувся. – Зараз все по-іншому!

– Помиляєшся, – батько гірко посміхнувся. – Хтось хоче винищити весь рід драконів. Дракони завжди були сильнішими за інші раси. А сила породжує страх.

– Страх породжує ненависть, ненависть розпалює війну. Я знаю, – я промовила слова Повелителя. – До чого тут я? Навіщо комусь вбивати дракониць, що не вилетіли?

Батько глибоко зітхнув, його погляд став розсіяним і метнувся кудись у далечінь. Наче згадав щось.

– Ти й зараз мовчатимеш? – я не витримала.

– Ні, Шейлін, – він перевів погляд на мене і підібгав губи. – Уся річ у тому, що твоя дракониця вже народжувалась. Народжувалась і гинула. Сотні разів, сотні інкарнацій... Неможливо вбити те, що народжується в мить своєї смерті. І, на мій жаль, із чотирьох дракониць імперії, що народилися з тобою в один день, вона обрала тебе...

Підлога ніби пішла з-під ніг. Все не так просто. І мої видіння, сни... Вона намагалася мене попередити... Але хто вона? Перероджується знову і знову...

Краєм ока помітила, як двері у вітальню відчинилися. Різко розвернулась на місці і натрапила на постать матері, яка ні про що не підозрюючи, розлючено розмахувала руками і роззявляла рота. Але до нас не долинало жодного звуку. Батько клацнув пальцями, і її голос зруйнував тишу.

– ...обід! – Вона підскочила до мене і, підхопивши мене за лікоть, кинула розгніваний погляд на батька. – Їй треба відпочивати, Берте! А ще Сиріна привезла сукню до твого дня народження! Ти маєш її побачити!

О вічний вогонь! Тільки її зараз не вистачало! Лайрелін обдала мене хвилею невдоволення.

– Що? – Я спробувала відсторонитися. – Мам, зараз не час...

Дихання перехопило за мить. Вітальня будинку Хеймар розпливалася в синюватому тумані. А наступної секунди перед очима замиготіли вже знайомі пейзажі. Потоки повітря обіймають тіло, внизу з'являються сірі пустельні землі. Слідом мене обдає прохолодою та вологою. Вода, навколо вода! І знову це полум'я! Хапаю губами повітря і...

Мить, і мене стискають чиїсь міцні руки.

– Постарайтеся пояснити, що тут відбувається, лієр Бейрін, – Тайраш процідив ці слова таким тоном, що реальність виплеснулася на мене, як відро крижаної води. – І чому, Шейлін не в ліжку, як я велів?!

Переді мною знову з'явилася вітальня. Серйозний батько, перелякана мати, і розлючений Раш, що стискає моє плече.

– Я п-попрошу накрити обід ще й для Раша, – мати побіліла і позадкувала у бік виходу. У її голосі чувся страх. Вперше в житті вона не мала жодного уявлення про те, що взагалі відбувається. І це її лякало.

Двері за нею зачинилися з різким протвережуючим стукотом.

– Амері! – гаркнув Раш, різко нагадавши, хто в хаті господар.

Служниця вмить з'явилася у дверях і опустилася:

– Так, лієр Хеймар! – Пробасила вона, не наважуючись підняти погляд.

– Допоможи лієрі Хеймар піднятися у свої кімнати, прогрій ліжко і подбай про те, щоб у неї було все, що їй необхідно, – скомандував Тайраш, підтримуючи мене під руку і маючи намір витягнути з вітальні з очей геть. – А з вами лієр Бейрін, мені б ще хотілося поговорити. У моєму кабінеті буде зручніше, гадаю.

– Ця розмова стосується і мене, – я підняла підборіддя і наткнулася на жорсткий погляд, що не терпить заперечень.

– Я перекажу тобі його суть перед сном, люба. Тобі треба набиратися сил, – з найлагіднішим оскалом шипуче, як розлючений змій, відповів чоловік. – У твоєму становищі особливо шкідлива така зневага до здоров'я.

– Не потрібно вистав. Мені відомо, Раш, – батько важко зітхнув, звертаючи на себе увагу. – Хоча я хотів би почути новину про її вагітність.

Раш завмер. Потім нагородив мене таким поглядом, що на моєму місці потрібно було б залишитися купці попелу, але мовчки обернувся і вчепившись у батька гострим поглядом, уточнив:

– Наскільки далеко заходить ваше знання всього?

– Він знав про драконицю ще до того, як вона прокинулася, – я промовила, намагаючись зберігати залишки самовладання. – І навмисно влаштував моє швидке весілля.

– Я вже пояснив, для чого це було зроблено!

– Для того, щоб Хранителька померла вкотре. – кивнув Раш і підібгав губи. – Я розумію, навіщо ви це зробили. Не розумію, тільки чому одразу не розповісти було мені про все. Адже не обов'язково було вбивати драконицю. Можна було убезпечити Хранительку, сховати, забезпечити охорону, дозволити Лайрелін стати на крило.