Чаротворці - Террі Пратчетт
Перед велетнем мелькнула загострена скеля, якусь мить похиталась і зникла.
— І багато дітей та пухнастих тваринок, — додав він.
— Фони постваждають жавади пвогвесу. Настаф час повевнути наш сфіт, — прогримів велетень. — Льодяний сфіт. Фідпофідно до неуникності істовїї і тріумпху тевмодинаміки.
— Так, але ви не змушені цього робити, — зауважив Найджел.
— Ми хочемо, — відказав велетень. — Боги жникли, ми скидаємо кандали жаставілих жабобон.
— Замороження всього світу не здається мені прогресом, — додав Найджел.
— Нам це подобається.
— Так, так, — сказав хлопець маніакально терплячим голосом людини, яка намагається розглянути проблему зі всіх боків і переконана, що якщо люди добровільно зберуться за столом й обговорять усе раціонально, як розумні істоти, рішення буде знайдено. — Але невже час уже настав? Хіба світ готовий до тріумфу льоду?
— Човт жабивай, краше би буф готофий! — сказав велетень і вдарив своєю жердиною Найджела.
Та не зачепила коня, але влучила йому прямо в груди, вибила з сідла й відкинула на самого велетня. Найджел, розпластавшись, ковзнув його заледенілим боком, якимось чином був підхоплений хвилею уламків і зрештою скотився в брудну масу талого снігу між стінами, що неслися вперед.
Він зі зусиллям звівся на ноги й безнадійно втупився в туман. Прямісінько на нього нісся ще один льодовик.
І Коніна. Її кінь виринув із туману, і вона перехилилася, схопила хлопця за його шкіряне варварське спорядження й закинула на коня поперед себе.
— Безсердечний нелюд, — прохрипів Найджел, коли вони знову піднялися. — У якусь мить мені вже почало здаватися, що я зможу чогось досягнути. З деякими людьми просто неможливо розмовляти.
Стадо перетнуло ще один пагорб, зрівнявши зі землею значну його частину, і перед ними постала беззахисна рівнина Сто, усіяна містами.
Ринсвінд бочком підкрався до найближчої Потвори, однією рукою тримаючи за руку Койна, а в другій крутив наповнену піском шкарпетку.
— Значить, без магії? — перепитав він.
— Без магії, — підтвердив хлопчик.
— Що б не трапилося, до чарів ти не вдаєшся?
— Так і є. Тільки не тут. Тут потвори практично безсилі, якщо не використовувати магію. А от якщо вони прорвуться...
Він замовк.
— Доволі жахливо, — кивнув Ринсвінд.
— Страшенно, — погодився Койн.
Ринсвінд зітхнув. От би з ним був його капелюх. Але доведеться обійтися без нього.
— Ну добре, — сказав Ринсвінд. — Коли я закричу, біжи на світло, зрозумів? Не обертаючись і не відволікаючись. Що б там не сталося.
— Що б не сталося? — невпевнено перепитав Койн.
— Що б не сталося, — підтвердив Ринсвінд із подобою хороброї усмішки на лиці. — І що би ти не почув.
Ринсвінд дещо збадьорився, побачивши, що від жаху рот Койна заокруглився літерою «О».
— А тоді, — продовжив він, — коли ти повернешся на інший бік...
— Що мені робити?
— Не знаю, — зізнався Ринсвінд. — Усе, що зможеш. Застосуй стільки магії, скільки доведеться, тільки зупини їх. І... гм...
— Що?
Ринсвінд підняв погляд на Потвору, яка досі спостерігала за світлом.
— Якщо, ну... знаєш... все вирішиться, і врешті-решт усе буде добре, я б хотів, щоб ти наче розказав людям, що, типу, я тут залишився. Можливо, вони б могли це якось увіковічити, — сказав він і скромно додав: — Звісно, не йдеться про пам'ятник. Я просто хочу, щоб про мене не забули.
За мить він зауважив:
— Схоже, тобі варто висякати носа.
Койн висякався в поділ мантії і врочисто потис Ринсвіндові руку.
— Якщо ти колись, — почав він, — цей... ти був першим... це була чудова... знаєш, я ніколи насправді... — його голос затих, а тоді він сказав: — Я просто хотів, щоб ти це знав.
— Є ще одна річ, яку я намагався сказати, — сказав Ринсвінд, відпустивши руку хлопчика. Якусь мить він збентежено мовчав, а тоді додав: — О, так. Вкрай важливо пам'ятати, ким ти є насправді. Це дійсно важливо. Розумієш, не можна довіряти тому, що про тебе кажуть інші люди чи істоти. Вони завжди в чомусь та й помиляються.
— Спробую не забувати про це, — пообіцяв Койн.
— Це дійсно важливо, — повторив Ринсвінд, звертаючись до самого себе. — А тепер, думаю, тобі пора бігти.
Він підібрався ближче до Потвори. Вона мала курячі ноги, але решта її тіла була, на щастя, прихована тим, що нагадувало згорнуті крила.
Настав час, подумав він, для кількох останніх слів. Те, що він зараз скаже, мабуть, буде дуже важливим. Можливо, ці слова запам'ятають, передаватимуть одне одному й навіть викарбують на гранітних плитах.
Тому потрібно сказати якусь невигадливу фразу без химерних літер.
— Я би все віддав, щоби не бути тут, — пробурмотів він.
Зваживши в руці шкарпетку, він раз чи двічі крутнув нею й зацідив Потворі по тому, що, як сподівався Ринсвінд, було її колінною чашечкою.
Вона пронизливо вереснула й шалено закрутилася, поскрипуючи крильми. Хижий дзьоб сіпнувся в бік Ринсвінда, і той завдав тварюці ще одного стрімкого удару шкарпеткою.
Потвора похитнулася, і чарівник, безпорадно озирнувшись, побачив, що Койн і далі стоїть там, де він його залишив. На превеликий жах Ринсвінда, хлопчик ішов просто до нього, інстинктивно піднімаючи руки, щоб застосувати магію, яка тут погубить їх обох.
— Біжи, дурнику! — несамовито крикнув він, оскільки Потвора вже майже зібралася з силами для контратаки. Неочікувано Ринсвінду спали на думку потрібні слова: — Ти знаєш, що стається з неслухняними хлопчиками!
Койн зблід, обернувся й побіг на світло. Він рухався, немов у патоці, переборюючи все сильнішу ентропію. Викривлене зображення Диску, вивернутого догори дриґом, зависло від нього, невпевнено хитаючись, за кілька футів, дюймів...
Навколо його ноги обвилося щупальце і, смикнувши, повалило його.
Під час падіння Койн викинув руки перед собою, і одна з них торкнулася снігу. Її одразу ж схопило дещо, що на дотик нагадувало теплу шкіряну рукавицю, але за ніжним доторком він відчув міцний, немов загартована сталь, затиск. Долоня смикнула його вперед, але і те, що схопило його, рушило слідом.
Довкола замерехтіли світло й зерниста пітьма, і Койн ковзнув на вкриту льодом бруківку.
Бібліотекар відпустив його й навис над хлопцем, стискаючи в руці довжелезний шмат важкої колоди. На якусь мить примат здійнявся над темрявою, плече, лікоть
