Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг
Її повіки знову затремтіли, і Джордж встиг подумати: «Так, засни, ну прошу, засни, мені за не не платять, я такого не розумію, нам розповідали про шок, але ніхто не казав, що шизофренія — один із…»
Очі розплющилися. Це була перша жінка.
— Що то був за нещасний випадок? — спитала вона. — Я пригадую, як вийшла з «Пуза»…
— З пуза? — по-дурному перепитав він.
Вона легко всміхнулася. Посмішка вийшла болісною.
— З «Голодного пуза». Це кав'ярня.
— А. Точно. Правильно.
Та, друга, хоч як вона страждала, змушувала його почуватися брудним і трохи хворим. Поряд із цією він почувався лицарем з легенди про короля Артура, лицарем, який щойно врятував Прекрасну Даму від лап дракона.
— Пригадую, як спустилася сходами на платформу, а потім…
— Вас хтось штовхнув. — Прозвучало це по-дурному, та й що з того? Сама ситуація була тупою.
— Штовхнув під колеса поїзда?
— Так.
— У мене більше немає ніг?
Джордж спробував ковтнути і не зміг. У горлі не було нічого для змащення всієї машинерії.
— Не зовсім так, — тупо сказав він, і її очі заплющилися.
«Нехай вона знепритомніє, — подумав Джордж, — будь ласка, нехай вона буде непритомна…»
Очі розплющилися, вергаючи блискавки. Рука метнулася вгору і п'ятьма нігтями розітнула повітря в дюймі від його обличчя — якби він був трохи ближче, то замість курити «Честер» із Хуліо Естевесом йому довелося б іти в травматологію накладати шви.
— ТА ВИ ПРОСТО КУПА БІЛОМОРДИХ ПВНЮКІВ! — заверещала вона. Обличчя спотворилося, очі сповнилися пекельного вогню. Це обличчя навіть не можна було назвати людським. — УСІХ БІЛИХ ПОРІШУ БЛЯ! ВИХОЛОЩУ НАХУЙ! ПОВІДРІЗАЮ ЇМ ЯЙЦЯ І ПОКИДАЮ В МОРДИ! Я…
Це було безумство. Вона розмовляла, як негритянка з коміксів, Метелик Макквін, що потрапила до мультику «Божевільні мелодії». Здавалося, що вона — чи воно — не людина. Не могло такого бути, щоби ця істота, яка верещала й звивалася, всього лише півгодини тому зазнала імпровізованої операції на рейках поїзда метро. Вона кусалася. Вона поривалася знову і знову дістати його розчепіреними пазурами. З її носа летіли соплі. Губи плювалися слиною. З рота нескінченним потоком лився бруд.
— Дайте їй укол, нехай вона заткнеться, доку! — закричав один із лікарів. Його обличчя пополотніло. — Заради Бога, дайте укол! — Лікар потягнувся до сумки з медикаментами, але Джордж притьмом відштовхнув його руку.
— Греби звідси, боягузе нещасний.
Джордж подивився на свою пацієнтку, і перед ним знову була спокійна, культурна людина.
— Я житиму? — світським тоном спитала вона. «Вона нічого не знає про свої провали, — подумав він. — Навіть не здогадується». А за мить: «Так само, як і друга, якщо вже на те пішло».
— Я… — Він судомно ковтнув, взявся за серце, що шалено калатало під халатом, а потім наказав собі заспокоїтися і опанувати себе. Він урятував їй життя. А її психічні проблеми — це вже інша справа, і вона його не стосується.
— З вами все гаразд? — спитала вона, і щира, непідробна стурбованість у її голосі викликала у нього слабку посмішку — і вона ще питає!
— Так, мем.
— На котре з питань ви відповідаєте?
Спочатку він не зрозумів, але потім дійшло.
— На обидва, — відповів він і взяв її за руку. Вона потисла її, він подивився в її очі, що світилися добром і розумом, та подумав: «У такі очі можна с ходу закохатися», і саме в цю мить її рука перетворилася на скрючену лапу, і жінка почала викрикувати, що він білий козел і вона не просто відірве йому яйця — вона їх пережує і виплюне на тих скотів.
Він одсахнувся, перевіряючи, чи не тече з руки кров, і при цьому думаючи не в тему, чи, бува, не потрібна дезінфекція, бо вона отруйна, ця жінка отруйна, її укус — все одно що укус мідноголовки чи гримучої змії. Крові не було. А коли він знову подивився на неї, то знову була інша жінка — перша.
— Прошу вас, — сказала вона. — Я не хочу помирати. Про… — А потім вона відключилася повністю, і це було добре. Всім полегшало.
4
— І що ти думаєш? — спитав Хуліо.
— Про те, хто потрапить на світовий чемпіонат? — Джордж розчавив недопалок підбором шкіряного черевика. — «Вайт Сокс». Я поставив на них гроші.
— Про ту жінку що ти думаєш?
— Гадаю, у неї може бути шизофренія, — повільно відповів Джордж.
— Це я і без тебе знаю. Я в тому плані, що з нею буде?
— Не знаю.
— їй потрібна допомога, чувак. Хто їй допоможе?
— Ну, я вже допоміг, — сказав Джордж, але відчув, що до обличчя приливає кров, наче він шаріється.
Хуліо подивився на нього.
— Якщо це і вся допомога, яку ти їй можеш дати, доку, то треба було кинути її там помирати.
Джордж якусь мить дивився на Хуліо, але не зміг витримати виразу його очей — не звинувачення, а суму. Тому він просто пішов геть. На нього чекали справи.
5
Час видобування:
Коли стався нещасний випадок, свідомість переважно була під контролем Одетти Голмс, але Детта Волкер з'являлася дедалі частіше і частіше, а що найбільше в світі полюбляла Детта, так це красти. Не мало значення, що натирене добро завжди коштувало трохи більше за мотлох, і так само не важило, що все вкрадене вона викидала.
Важливим був сам процес.
Коли стрілець увійшов до її свідомості в універмазі «Мейсі», Детта закричала. В цьому лементі змішалися лють, переляк і жах. а її руки нерухомо застигли над біжутерією, яку вона запихувала в сумочку.
Вона закричала, бо в ту мить, коли Роланд втрутився у її свідомість, вона відчула іншу, так, наче всередині її голови розчахнулися якісь двері.
А ще закричала тому, що загарбник, який вдерся до її голови, був білим. Побачити його вона не могла, але все одно відчувала, що шкіра в нього біла.
На неї почали оглядатися. Черговий адміністратор побачив жінку: вона кричала, сидячи в інвалідному візку, з розкритою сумочкою, помітив руку, що застигла в процесі запихання дешевої біжутерії в сумочку, котра на вигляд (навіть із відстані тридцяти футів) коштувала втричі більше, ніж ті дрібниці, які жінка збиралася вкрасти.
«Джиммі!» — гукнув адміністратор, і Джиммі Гелворсен, один із охоронців «Мейсі», повернувшись, побачив, що відбувається. 1 бігом кинувся до негритянки в інвалідному візку. Не бігти він не міг (вісімнадцять років служби в міській поліції все ж давалися взнаки), але вже починав думати, що сенсу в цій
