Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
За мить Глаедр долучив до поєдинку Сапфіру. За наказом золотого дракона, вона переходила то на бік Арії, то на бік Ерагона. Поєднавшись із Вершником, Сапфіра легко відбивала атаки ельфійки. Більше того, у двох невеличких епізодах друзям навіть вдалося побороти свідомість Арії. Коли ж дракон починав підтримувати ельфійку, Ерагонові ставало ой як нелегко. Тоді він кидав будь-які спроби атакувати й подумки згортався в клубок, ніби загнана в безвихідь поранена тварина. Він поринав у себе так глибоко, що аж самому робилось лячно, а там, на глибині, читав уривки віршів, написаних прадавньою мовою, і тим самим рятувався від шквальних атак.
На завершення золотий дракон провів парний бій. Поєднавши Ерагона із Сапфірою, він сам став одним-єдиним цілим з Арією. Перші кілька хвилин Вершникові та його дракону вдавалось атакувати і вправно захищатися, проте далі досвід узяв гору. Як не крути, а сила Глаедра й незворушність Арії були по зубах не всякому супротивнику, тому вже невдовзі Ерагонові й Сапфірі довелося визнати свою поразку.
«Завтра ми будемо битися краще», — важко дихаючи, сказав Ерагон, оскільки йому здавалось, що Глаедр досить роздратований.
«Ні, Вершнику, — відповів золотий дракон, — ти бився цілком непогано. Якби я був вашим наставником на Вройнгарді, я б навіть сказав, що цього достатньо. Однак вивчити все необхідне за кілька днів або тижнів просто неможливо. Час спливає, мов пісок у годиннику… Скоро його взагалі не стане… Щоб опанувати секрети розумового бою, потрібні цілі десятиліття. Та навіть після цього ти повинен поповнювати знання — про власну суть, про суть своїх ворогів, про суть всесвіту…»
«Ну, що ж! Тоді ми опануємо все, що встигнемо, а решту залишимо на розсуд долі,— відповів Ерагон. — Я знаю, що Галбаторікс тренувався впродовж багатьох століть. Однак відтоді, як ви його навчали, також спливло немало часу. Є ймовірність, що він уже багато чого забув… Допоможіть нам, і ми неодмінно його здолаємо».
«Ти стаєш дедалі красномовніший, Ерагоне Шейдслеєре», — тільки й відповів на те Глаедр.
Потім він наказав їм як слід повечеряти й зник. Юнак був упевнений, що золотий дракон і далі спостерігатиме за ними, але більше не відчував його присутності. Замість неї на душі була якась неприємна порожнеча. По ногах і руках поповз неприємний колючий холодок.
— Здається, йому вже трохи краще, — сказав Ерагон після тривалої мовчанки. І сам Вершник, і Арія, і Сапфіра намагалися прийти до тями. Голос у юнака був слабкий і хриплий, тому він звівся на ноги й ковтнув із фляги води.
— Схоже на те, — кивнула Арія, — ти добре на нього впливаєш. Якби не ти, у нього не було б мети й він, мабуть, помер би від нудьги. Зрештою, навіть те, що він узагалі зумів вижити після того, що сталося, — вражає. Я в захваті від нього! Мало хто з ельфів, людей чи драконів зберіг би здоровий глузд після такої втрати.
— Бром зберіг…
— Бром був великим Вершником!
— Цікаво, а що робитиме Глаедр, коли ми знищимо Галбаторікса й Шруйкана? Житиме далі чи просто урве свій шлях?..
— Тільки час відповість на це питання, — зблиснула очима Арія, глянувши на Сапфіру. — Сподіваюся, він нас не покине. Хоча хтозна… Можливо, після захоплення Урубейна Глаедр уже не бачитиме сенсу в самотньому житті. Як не крути, а йому дуже бракує Оромиса.
— Ми не дозволимо йому здатись! — рішуче Сказав Вершник.
«Я згодна!» — озвалася Сапфіра.
— І все-таки, — сумно зітхнула ельфійка, — якщо він вирішить розчинитись у порожнечі, ніхто з нас його не зупинить. Це його життя, його вибір…
— Твоя правда, але ми зробимо все, щоб він зрозумів: за життя треба боротися! — стис кулаки Ерагон.
— Я не хочу, щоб він помирав, — прошепотіла Арія. — Жоден ельф цього не хоче… Та якщо життя для нього — всього лиш мука, то чи не краще було б, аби він знайшов собі спокій?
Ерагон і Сапфіра не знали, що відповісти на це складне й болюче питання. Друзі ще кілька хвилин поговорили про події минулого, після чого Сапфіра подалася на свою галявину.
«Я почуваюсь, як та лисиця, що застрягла у вузькій норі,— буркнула вона, виймаючи голову з намету. — Голова тут, спина там… Куди воно годиться?! На спині в мене очей нема!»
Вершник думав, що ельфійка теж піде, і був неабияк здивований, зрозумівши, що вона залишається. Арія й справді залишилась, і вони ще довго говорили про нагальні проблеми. Відчуття голоду розчинилося саме по собі. Та навіть якби було й навпаки, Ерагон ніколи б не відмовився від компанії Арії заради якоїсь там їжі.
На табір поступово спадала ніч. Усе огортала тиша. Через втому й хвилювання юнак відчував легке запаморочення, схоже на те, коли він хильнув колись забагато меду. Ельфійка була розкутіша, ніж завжди — її недосяжність ніби розмило хвилею. Вони говорили про Глаедра та про поєдинок із ним, про облогу Драс-Леони й про те, як до неї слід готуватися. Потім розмова перебігла в більш спокійне річище. Ельфійка розповідала, як бачила лелеку, що полював в очереті на березі озера, про Сапфіру й лусочки на її носі, про зміну погоди й очікування холодів. Та про що б не починалася розмова, друзі весь час поверталися до однієї-єдиної теми, котра в’їлася в їхню свідомість, як іржа в залізо. Їх не полишала думка про Галбаторікса й про те, що на них чекало в Урубейні…
— Аріє?.. — раптом сказав Ерагон.
— Слухаю… — протяжно відповіла вона й зблиснула очима.
— А що ти робитимеш, коли все це скінчиться? Ну, звісна річ, якщо ми залишимося живі?
— А ти?
— Я не знаю… — Вершник провів рукою по Брізінгру. — Якось не думав про те, що буде після Урубейна… Сподіваюся, ми повернемось у Паланкарську долину, хоч багато чого залежить від Сапфіри. Збудую собі маєток під горами. Не скажу, що часто там житиму, але принаймні буде відчуття домівки. Ми навідуватимемось туди під час перельотів над Алагезією. Сама розумієш — навіть якщо Галбаторікс помре, у нас усе одно залишиться купа справ. Але ти так і не відповіла на моє питання… Що ти робитимеш? Уже, мабуть, є якісь плани? У тебе було більше часу для роздумів.
Арія поставила ногу на стілець, обхопила її руками й поклала підборіддя на коліно. У тьмяному світлі
