Мої сімейні обставини - Анна Лерой
На наших очах сотні разів відбувалося одне і те ж саме: змінювалася стража, ходили більше для виду, ніж заради безпеки, караули. Левіс пару разів вдягав обладунки. Я в дитинстві могла хвостом слідувати за охороною. Тільки відьом діставати не виходило. Так що документи ми підготували для Карісси правильні, а регламент роботи палацових служб нам і так був відомий до останньої коми. Наприклад, навіть під час правління моїх батьків покоївки ходили у своїх справах в строго відведений для цього час. Зараз же все ще суворіше.
Ми ретельно вираховуємо час, щоб піднятися на другий поверх.
— Зараз! Я піду першим, — говорить Левіс, але я зупиняю його.
— Ні, ти ж не знаєш, як правильно скористатися зіллям. Так що піду я, — видно, що Левіс не згоден, але я легко ляскаю його по плечу: — За чотирнадцять хвилин чекаю тебе у залі територіальної ради. До цього часу, швидше за все, сонне зілля встигне розкластися на складові, а я закінчу з замком кабінету. Але про всяк випадок, ось, візьми індикаторний папір. Якщо почервоніє, почекай ще три хвилини.
— Бережи себе, — ледь чутно шепоче Левіс.
— Дякую, — я киваю, — і, Левісе, зовсім забула запитати тебе. В моїй дитячій кімнаті все залишилося на своїх місцях. Чому?
— Амір наполіг. Сказав, що не можна так просто викреслювати тебе з нашого життя, — в голосі Левіса я чую сум. Нам ніколи не оговтатися від цієї втрати. Але зараз я не можу нікого втішити. Тому що час, ідеальний для проникнення до палацу, минає.
Карісса, підхопивши мене за талію, максимально швидко підлітає на рівень другого поверху. Я перелажу через розкрите вікно всередину будівлі, стискаю щосили один з амулетів і біжу в бічне відгалуження — на сходи. Магічна штучка приглушує мої кроки, і я, задихаючись, стрибаю сходами вгору. На третьому поверсі я виглядаю з отвору, перевіряю, чи правильно ми з Левісом все розрахували. Але галерея дійсно порожня. Я роблю глибокий вдих і знову біжу, активувавши другий амулет. У мене залишається трохи більше хвилини, щоб дістатися до мети майже безшумно і непомітно.
І ось — зал територіальної ради, місце, де збираються найважливіші в Феніксі і землях Флейм люди. Почесна варта тут, швидше, покарання, ніж радість. Тому що до кабінету правителя земель все одно без особливого ключа не зайти, а в самому залі брати нічого. Хіба що пильні драпірування і м'які потерті крісла. Чомусь стражник тут тільки один. Я озираюся. Невже другий відсипається десь в сусідній кімнаті? Скільки себе пам'ятаю, тут стояло двоє в дивних церемоніальних обладунках.
Один — так один. Я вирішую забути про невідповідність і дістаю сонне зілля. Воно тільки називається так. Насправді, варто замість стандартного рецепта застосувати одну з його модифікацій, дуже просту, мого особистого винаходу, і додати дрібку відьомської сили, як із зілля виходить сонний газ. Він летючий і нестійкий, викликає корозію металу при довготривалому впливі на речі. Його навіть для нормалізації сну не застосувати, тому що серед побічних ефектів присутній головний біль і нудота. Але моє сонне зілля вкрай підходить для самозахисту в кримінальних районах Вікки. Відьми по знайомству іноді варять мені партію-другу і пакують їх у спеціальні форми з тонкої кори алойського дерева.
Дві секунди я витрачаю, щоб вгадати момент, коли страж біля величезних дверей позіхне. Тоді я кидаюся вперед і розчавлюю в руці форму з зіллям. Рідина тече по пальцях і від контакту з повітрям починає клубочитися білим димом. У ньому пропадаю і я, і стражник, і півкоридору. Я ледве встигаю підхопити тіло, що захиталось, і притулити його до стіни. Плюс модифікації цього зілля ще й в тому, що я підібрала саме той засіб, який на мене не подіє. Хоча голова, на жаль, боліти все одно буде.
У залі територіальної ради темно, але не настільки, щоб я заплуталася в тому, що і де знаходиться. Я швидко пробігаю повз величезний стіл і два десятка крісел, які його оточують. Якщо мені не вдасться задумане, то завтра саме тут я буду сидіти рука об руку з новоспеченим чоловіком і мовчати. Але поки ще не завтра.
Я обережно давлю краплю з піпетки мастильного зілля на дверні петлі і в замок, і три хвилини чекаю, потім обробляю один з маминих ключів і, зібравшись з силами, обережно його вставляю. Даремно турбувалася. Механізм провертається гладко, і двері без скрипу відкриваються. Я швидко прослизаю в отвір і залишаю їх ледь відкритими. Скоро має з'явитися Левіс.
Світла в кабінеті теж мало. Дядько чомусь майже повністю затягнув штори, які завжди залишали відчиненими, скільки я себе пам'ятаю. Навіть сьогодні вранці вони висіли хвилями, закріплені спеціальними затискачами. І один стражник, і раптово закриті штори вселяють в мене занепокоєння. Я повертаю погляд на двері: скоріше б прийшов Левіс. Але стояти і чекати його — нерозумно, тому я обережно йду далі — вглиб кабінету.
Очі нарешті звикають до мізерного освітлення, і я тоді відразу помічаю, що щось не так. Шафи біля столу відкриті, папери на підлозі, на столі секретаря безлад. А ще я не просто запізнилася, я тут не одна. Це я відчуваю всією шкірою. Тут хтось є.
Не відразу, але мені вдається помітити людину біля відкритого сховища. Моє серце б'ється так швидко, що я практично нічого не чую через шум крові.
Хто це? Чиїм ключем він скористався? Що він шукає? Чи вдасться нам домовитися? Я намагаюся намацати в поясній сумці друге сонне зілля. Воно точно є. Інакше мені не вистояти проти чоловіка. Де ж Левіс?..
Коли шум крові трохи стихає, я чую якесь ворушіння за спиною і занадто різко смикаюсь, зачіпаю якісь папери на підлозі і привертаю увагу того, хто стоїть біля сховища і переглядає його вміст. Таємничий злодій повертається до мене обличчям.
