Буря Мечів - Джордж Мартін

Він відчув, що дослухається до ночі. Вітер і справді скиглив, як немовля, і час до часу чулися чоловічі голоси, іржання коней, потріскування поліна у вогнищі. Та більше нічого. Як тихо!

Перед Четом плавало Бессине обличчя. «Не ножа я хотів тобі застромити,— кортіло сказати йому.— Я назбирав для тебе квітів — шипшини, і гвоздики, і рай-цвіту, і жовтцю, весь ранок збирав». Серце в нього гуркотіло, як барабан, він боявся, що зараз увесь табір перебудить. Навколо рота на бороді понамерзало льоду. Чого йому подумалося про Бессу? Раніше йому тільки пригадувався вираз на її обличчі, коли вона помирала. Що з ним не так? Йому перехопило дух. Може, він заснув? Він звівся навколішки, й носа йому торкнулося щось мокре й холодне. Чет звів очі.

Падав сніг.

Чет відчував, як на щоках замерзають сльози. «Це несправедливо!» — кортіло йому заверещати. Сніг зіпсує всі його плани, всі його старання. А той падав густо, навколо сипалися пухнасті білі сніжинки. Як відшукають змовники під снігом свої запаси і звірину стежку, якою хотіли рушити на схід? «Та й для того, щоб нас вистежити, не знадобляться ні Дайвен, ні Банен, якщо ми поплуганимося по свіжому снігу». До того ж під снігом не видно рельєфу землі, особливо поночі. Кінь може перечепитися через корінь, зашпортнутися за камінь і зламати ногу. «Нам кінець,— збагнув Чет.— Кінець іще до початку. Ми програли». Не буде сину п’явичника ні лордівського життя, ні власної фортеці, ні жінок, ні корони. А буде дикунський меч у животі й безіменна могила. «Сніг забрав у мене все... клятий сніг...»

Як колись це зробив Сноу. Сноу і його ручне поросятко.

Чет підвівся. Ноги затерпли; серед заметілі далекі смолоскипи перетворилися на розмите жовтогаряче сяйво. Було таке відчуття, наче на Чета напала хмарка холодних білих комах. Вони сідали на плечі, на голову, залітали в ніс і очі. Вилаявшись, він відігнав їх рукою. «Семвел Тарлі,— нагадав собі він.— З сером Поросятком я все одно можу поквитатися». Замотавши обличчя шарфом, він натягнув каптур і рушив крізь табір туди, де спав боягуз.

Сніг падав так густо, що Чет загубився серед наметів, але врешті запримітив затишний маленький куточок, який облаштував собі товстун між валуном і клітками з круками. Тарлі закопався під гору чорних коців і потріпаних хутр. Залітав сніг, помалу засипаючи його. Товстун був схожий на кругленьку м’яку гору. Слабко як надія шурхнула криця об шкіру — це Чет висмикнув кинджал з піхов. Один з круків каркнув. «Сноу»,— буркнув інший, позираючи чорними очицями крізь ґрати. Перший і собі докинув: «Сноу». Чет скрадався повз них, обережно ставлячи ноги. Лівою рукою він затулить товстунові рота, щоб той не кричав, а тоді...

А-а-ау-у-у!

Чет завмер на півкроці, проковтнувши прокльон, а крізь табір полетів, затріпотівши, звук ріжка — глухий і далекий, однак непомильний. «Не зараз, чорт забирай, не зараз!» Старий Ведмідь розставив дозорців між дерев навколо Кулака, щоб попереджали про будь-чиє наближення. Це Джармен Баквел повернувся з Велетових Сходів, вирішив Чет, або Кворин Піврукий — зі Скімливого перевалу. Бо один сигнал ріжка означає повернення братів. Якщо це Піврукий, з ним може бути і Джон Сноу — живий.

Заспаний Сем Тарлі сів і збентежено витріщився на сніг. Круки галасували, і чути було, як розбрехалися Четові собаки. «Половина клятого табору збудилася». Стискаючи захованими в рукавичку пальцями руків’я кинджала, Чет чекав, поки стихне сурма. Та не встигла вона завмерти, як зазвучала знов — голосніше й довше.

А-а-ау-у-у!

— Боги,— долинув схлип Сема Тарлі. Товстун скочив навколішки, але заплутався в плащі й коцах. Відбуцнувши їх геть, він потягнувся по кольчугу, яку повісив поряд на скелю. Звиваючись, натягнув через голову велетенську як намет кольчугу — й тут помітив Чета.— Два сигнали? — запитав він.— Мені наснилося, що два...

— Не наснилося,— озвався Чет.— Два сигнали — варта до зброї. Два сигнали — ворог наближається. Десь там уже чатує сокира з написом «Поросятко». Два сигнали означають дикунів,— він мало не розреготався, побачивши на тому круглому як місяць обличчі страх.— Хай вони всі провалюються в сьоме пекло. Клята Гарма. Клятий Манс Рейдер. Клятий Смолвуд, він же казав, що їм до нас іще йти...

А-а-ау-у-у!

Сигнал тривав і тривав — здавалося, що він уже ніколи не стихне. Круки ляпали крилами й каркали, металися по клітках і билися об ґрати, а брати Нічної варти по всьому табору піднімалися, натягували обладунки, застібали пояси з мечами, тягнулися по бойові топори й луки. Тремтів Семвел Тарлі, з обличчям такого самого кольору, як сніг, що кружляв навколо.

— Три сигнали,— пискнув він до Чета,— три, я чув три. Три сигнали не подавали ніколи. Сотні, тисячі років. Три означає...

— Чужі,— Чет чи то реготнув, чи то схлипнув, і знагла білизна в нього змокла, й він відчув, як по нозі біжить сеча, а спереду від бриджів піднімається пара.

Джеймі

Сплутане волосся йому розмаяв східний вітер — ніжний і запашний, як пальці Серсі. Чувся спів пташок і відчувалося погойдування ріки під човном, якого помахи весел спрямовували до блідо-рожевого світанку. Після тривалої темряви світ здавався таким солодким, що Джеймі Ланістеру аж у голові паморочилося. «Я живий, я п’яний від сонячного світла». З вуст йому зірвався сміх — наглий, як сполохана з гнізда перепілка.

— Тихо,— буркнула дівчина, хмурячись. Насумрений вираз пасував до її широкого негарного обличчя більше, ніж усмішка. Та Джеймі й не бачив, щоб вона коли всміхалася. Він розважався, уявляючи її в одній із шовкових суконь Серсі замість шкірянки в заклепках. «Усе одно що корову в шовки вбирати».

Але ця корова гарно гребла. Під коричневими грубими бриджами ховалися дебелі як колоди литки, а з кожним помахом весел напиналися довгі м’язи в неї на руках. Вона гребла вже половину ночі, але не схоже