Аутсайдери - Олександр Шевченко
— Ти як, синку, йти можеш? — запитав він схвильовано. — Дуже болить?
— Усе гаразд, тату.
— Негідники, — пробурмотів батько у розпачі. І раптом вигукнув на весь голос:
— Негідники!!!
Клацнув замок одного з класів, і в коридор висунулася молоденька вчителька з куснем торта в руці.
— Що тут коїться? — промовила вона невдоволено. — Що за галас?
— ЗАКРИЙ ДВЕРІ, ІДІОТКО! — проревів батько. Хлопчик аж підскочив. Учителька зойкнула і зникла в класі, немов перелякана миша.
Щось у його обличчі було не так, і навіть у своєму стані Максим помітив це. Раптом зрозумів: батькові очі були червоними, неначе він плакав.
— Що… що сталося? — прошепотів, миттю забувши про свої синці та кров із носа. — Чому ти тут?
Батько похитав головою, міцно стиснувши вуста.
— Ні, — промовив він нарешті. — Не зараз. Ходімо звідси, синку.
— Щось із мамою? Так? З нею?
— Їй дуже погано, — цього разу сльози стримати не вдалося, і вони тонесенькими цівками побігли по мужньому обличчю. — Дзвонили з лікарні… Кажуть, що скоро все скінчиться.
Реальність остаточно захиталася, перетворюючись на марево, все навколо стало зовсім чужим, неначе з іншої планети: порожній шкільний коридор, золотаве світло весняного сонця за вікном, навіть рідне таткове лице. Як уві сні Максим підійшов до свого розірваного рюкзака, повільно склав у нього розкидані навколо речі й пошкутильгав до сходів. Батько йшов слідом; здається, він казав про те, що зараз вони поїдуть у лікарню, але спочатку треба зайти додому перевдягнутися, бо мати не повинна бачити його таким… Максим не чув. Слова не доходили до нього, лише самотня думка билася в мізках, заступаючи увесь світ: «Скоро все скінчиться».
Здається, він був удома, змивав засохлу кров із верхньої губи, тоді довго плакав, схилившись над умивальником. Перевдягнувся у щось чисте; після цього вони якийсь час їхали містом у машині. За всю поїздку ніхто з них не вимовив ані слова. Далі була лікарня. Люди в білому навколо та запах медикаментів у повітрі. Напис «Онкологія» над дверима викликав майже містичний страх. Там Максима вдягли у такий самий білий халат, що був трохи завеликий, і повели довгим освітленим коридором. Лише в палаті, де лежала його мати, він знову прийшов до тями.
Пізнати її було важко, хоча він бачив її востаннє лише місяць тому. Пожовкла, неначе слонова кістка, шкіра, запалі очі та чахле тіло у зім’ятих простирадлах. Але, безумовно, то була його мама, бо цей погляд не міг належати нікому більше.
— Максиме… — прохрипіла вона з кволою посмішкою, і він узяв її худу руку, намагаючись не розревітися. Це було складним завданням.
— Я тут, мамо.
— Тебе… знову ображали? — запитала мати, пильно вдивляючись у його обличчя.
— Хтось… знову… чіпав тебе?
— Ні, — прошепотів Максим. — Ні, не ображали. Я просто забився.
— Будь хоробрим хлопчиком, — промовила вона слабким голосом. — Не дозволяй нікому ображати тебе.
— Добре, мамо.
Яків стояв поруч, спостерігаючи, як дружина розмовляє із сином. Він розумів, що це, скоріше за все, їхнє останнє побачення. Лікар сказав, що залишається кілька днів. Якби справа стосувалася лише його, то він провів би ці останні дні тут, поруч із Марією, але треба було думати про хлопчика. Максимові й без того надто сильно діставалося від життя. Тепер попереду чекали жахливі часи. Він не мав усамітнюватися з бідою — з цього часу батьківство лягало тільки на його плечі. Яків не знав, чи вийде у нього виконати свої обов’язки так, як належить, але він буде намагатися. З усіх своїх сил.
— Якове, — покликала дружина.
Він схилився над ліжком, із нестримним сумом вдивляючись у її обличчя. Як могло статися, що вона помирає? Чому? Чому залишає їх саме зараз? Стався безглуздий збій у Вселенській Справедливості, якщо тепер їхнє життя мало складатися таким чином.
— Подбай про сина, — прошепотіла Марія. — Зроби все, що зможеш, щоб він був щасливий.
— Звісно, я зроблю, — він міцніше стиснув її тонесеньку долоню. — Відпочивай, тобі не можна зараз…
— Ні. Слухай мене. Їдьте звідси… Знайди місце, де Максимові буде добре. Ти маєш…
Вона глибоко зітхнула й розтиснула руку. Яків одійшов від ліжка, обійняв сина за плечі. Обидва вони почувалися такими самотніми, як ніколи у житті.
Двері відчинилися, і лікар зазирнув у палату.
— Час прийому закінчується, — байдуже повідомив. — Ми розпочинаємо процедури…
— Так, звісно.
Вони обидва рушили до дверей, коли з ліжка почулося тонесеньке:
— Стережися… мого обличчя… Стережися облич, синку!
