Аутсайдери - Олександр Шевченко
— Підіймайся, паскуднику, — промовив Симон до свого двійника на стелі, кощавого суб’єкта у зім’ятій одежі, з типово єврейським довгим носом та кучерями, в яких уже оселилася сивина. Двійник був не проти. Врешті-решт вони обидва підвелися з болісним кректанням і загасили сигарету в переповненій недопалками попільничці. Новий день на дворі, хай йому грець. Час удавати з себе нормальну людину.
Симон доплентався до ванної кімнати, потер щоку, розмірковуючи, варто чи ні позбавляти себе колючої дводенної щетини, а тоді махнув рукою, і замість того, щоб поголитися, пішов на кухню заварити велику кружку чаю. У дверях довелося переступати через барикаду порожніх пляшок. Певної миті він усе ж таки зачепив їх капцем, і весь цей скляний частокіл із дзвоном та гуркотом розкотився по підлозі, викликавши в голові ще один болісний спалах. Лаючись на чому світ стоїть, Симон дістався до табуретки й гепнувся на неї, переводячи дихання. Невже він — та сама людина, що колись поставила країну на вуха своїм романом «Червоне каяття»? Це було неначе в минулому втіленні — до того, як колесо карми зробило оберт, скинувши його у багнюку. Тоді критична преса ще пророкувала йому блискуче майбутнє, а Вікторія, колишня дружина, з надією в очах спостерігала за поступовим сходженням нової «зірки», вибачаючи чоловікові дрібні вади.
Та тільки зірочка виявилася з дефектом. Чи були чогось варті книги, які він сам не пам’ятав, як писав, що у них потрібні слова народжувалися під спиртовою анестезією мозку, в запоях, що розтягувалися на місяці?
Симон нагрів чайника, кинув у чашку пакетик заварки й залив його окропом. Чи не хильнути б чого міцнішого? Щоб трохи збадьоритися? Ні, звісно, ні. По-перше, до ранку в нього ніколи нічого не залишалося, а по-друге, сьогодні ж довбана презентація. Якщо почати лікуватися зараз, то вже опівдні він стане зовсім нетранспортабельним. І чорт би з ним, та тільки не міг він знову підвести Замбіцького. Не пропив іще решту совісті, яка настійливо волала в голові, що кілька звичних вибриків — і Петро таки пошле його до біса, скинувши з плечей непотрібний тягар. А якщо це станеться — тоді хоч у зашморг.
Схилившись над духмяним випаром індійського чаю, Симон подумав, що копирсатись у причинах свого падіння — марна справа. Це лише деякі психіатри полюбляють проголошувати, що алкоголізм сягає корінням важкого дитинства, або питущих батьків, або постійних депресій… Маячня. Коли стаєш одним із них, то приходить розуміння, що насправді причина цьому лише одна — ти п’єш, бо інакше вже не можеш. Не має значення — письменник ти, хірург чи бетоноукладач; якщо бажання перехилити чарчину виникає дедалі частіше, заступаючи все інше — ласкаво просимо, друже, ти визрів.
Симон просто пив. Не через те, що справи йшли погано; якраз навпаки, все починалося саме так, як зазвичай бачить собі у рожевих мріях кожен письменник-початківець. Після «Віроломства», його другого роману, звідкілясь з’явилося видавництво «Унісон», очолюване Петром Замбіцьким, і запропонувало купу грошей за право видання його книжки. Тоді вони з дружиною нарешті змогли нашкребти на двокімнатну квартиру… Не було причини і в тому, що зсередини письменницьке коло виявилося зовсім іншим, ніж він собі уявляв раніше. На мистецьких вечірках, які Симон у ті часи інколи відвідував, він не міг знайти собі місця в атмосфері штучних пишномовних фраз, тому шукав порятунок лише в барі, що не минуло непоміченим… Але й це він міг пережити. Так само і в стосунках із Вікторією спочатку не було нічого такого, що примушувало б його щоразу глибше пірнати на денце гранчака. Але поступово з тонесенької тріщини між ними розверзлася прірва. Навіть напідпитку Симон розумів, що дружині болісно на це дивитися. Тому бувало таке, що він на кілька днів тікав з дому, їхав на стару занедбану дачу і днями просиджував там, надудлившись під зав’язку й шукаючи у хмільному напівзабутті вдалих ідей.
У цьому досить-таки сумному становищі Симон усе ж розпочав роман номер три. Література виявилася для нього наркотиком не гіршим за щоденну півлітру. Нехай писати ставало дедалі важче, але й кидати він не збирався — врешті-решт, багато хто з письменників мав ту саму ваду, та це не заважало їм творити справжні шедеври. Він сумнівався, що пише настільки ж талановито, але його книжки досі продаються, то чи не є це доказом того, що він може продовжувати почате?
Можливо, він помилявся. Зараз Симон згадував останній відрізок життя як дивний макабричний калейдоскоп. Розрізнені шматочки власної долі, які ніяк не бажали поєднуватись у цілісну картину. Пам’яталося, що в процесі написання третьої книжки, яку містичним чином вдалося-таки завершити, Вікторія пішла від нього. Самого моменту він не міг пригадати, хоч як намагався, та воно було й не дивно. Усе, що залишилося в пам’яті — це болісне пробудження у напівпорожній кімнаті, відчинена шафа з лише його речами та коротенька записка на столі. Повне усвідомлення прийшло пізніше — коли дружина зателефонувала й повідомила, що подає на розлучення. Симон навіть не сперечався. Дивно, але рішення не стало для нього болючим — навпаки, прийшло полегшення, бо тепер ніхто не мав страждати разом із ним і терпіти його витівки.
І знову все закружляло й заоберталося, міріади однакових днів-близнюків злилися в одне нескінченне свято, приурочене до власного падіння. Він не здивувався, коли третій роман із промовистою назвою «Вихід у нікуди» був сприйнятий досить прохолодно. В очах та словах колег виразно
