Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
Іванову наснився університет. Сивочолий професор щось розповідав, тицяючи лопатою бороди в кафедру, а Іванов усе добирав слова, аби за їхньою допомогою пояснити симпатичній дівчинині свій намір запросити її в кіно. Добирав, а добрати не міг. Потім сон, як байдужий штукар, легко переніс його в колонію. Завивала сирена. «Колючка» по всьому периметру зони випромінювала миготливе смертельне сяйво. Він вижимався в упорі навлежачки, відштовхував од себе землю — п'ятдесят, шістдесят, — знав, що коли він не встигне вижатися чотириста разів, поки замовкне сирена, його віддадуть піщаникові. Піщаник зачаївся неподалік, за рогом штрафного барака. Виття сирени змінилось якимсь дивним вищанням. І в сон знову звідкись запливло обличчя сивого бородатого професора, — той читав лекцію про паразитів. «Кліщі звичаєм не подають жодних сигналів. Тільки за умов найбільшої смертельної небезпеки вони здатні на пульсуючий, схожий до свисту виск. Послухайте запис такого «сигналу тривоги». Його «подав» кліщ, якого кинули в тенета кліщоїда».
Іванов розплющив очі. Верещання не припинилося. Воно висіло в повітрі, тремтіло нечуваним жахом та болем, ударяло у вуха.
«Що?»
Він побіг навмання, через скупчення каменів, розкидаючи ногами рінь з ручая. Вищання чулося, здавалось, звідусіль. Кілька разів натикався він на покинуті тенета кліщоїда. Раз бухнувся в якусь яму, на дні якої палали сліпучою люттю чиїсь очі. Потрібного кліщоїда відшукав не одразу. Великий, завбільшки з дорідного пса, кліщоїд був огидний. Він майже остаточно заплів кліща павутиною. А з пилкоподібних, із міцними, як алмаз, щелепами його головного рота уже стікав долі ядучий шлунковий сік.
Іванов спробував висмикнути кліща з павутини рукою. Кліщоїд ліниво простяг до нього ліву задню лапу-пащеку. Руку Іванову пропік нестерпний біль, з'явились краплі крові.
«Дмитрику…», — прохрипів кліщ. Багряний туман ударив у голову Іванова. Він одступив на два кроки, стягнув з плеча карабін.
«Слухай, ти, — мовив до кліщоїда рівним голосом людини, яку охопила крижана лють. — Вивільни кліща. Даю тобі п'ять секунд. Я не хочу твоєї смерти».
Кліщоїд глянув на нього нерухомими очима. Карабін у руці Іванова ледь помітно тремтів, а червоний світляний зайчик, випромінюваний лазерним прицілом, витанцьовував на лобі кліщоїда хитромудрий танок.
«Та ти що? — обурився кліщоїд. — Я ж для тебе стараюся».
«Я бачу тебе вперше і востаннє. Старайся для когось іншого».
«Я ж бо санітар. Винищую всіляку погань».
«Рахую твій час. Один. Два…»
Рука Іванова нарешті заспокоїлася. Точка прицілу завмерла на лобі кліщоїда й тепер була схожа на запалене червоне третє око.
«Ну ти ж і дурень. Паразита пожалів. Ось постривай, він тобі віддячить».
«Чотири. З половиною. Май на увазі, після п'яти буде постріл».
«Забирай свій скарб і паняй звідси».
Кліщоїд швиденько розплутав напівживого кліща й пожбурив Іванову. Кліщ важко гупнувся йому об чобіт і перекинувся на спину. Іванов узяв його й обережно посадив собі на плече.
«Бувай», — кинув він до кліщоїда.
«Бувай, недоумку», — відповів кліщоїд і захихикав.
«Хихикай скільки влізе», — подумав Іванов. Він швидко зібрав свої речі та вибрався з ущелини.
«Що… що зо мною сталося? — кліщ, який висів, мов мертвий, на плечі Іванова, потроху приходив до тями. — Він мене відпустив? Ви зчинили бійку?»
«Та ні. То був мій давній приятель».
«Не може бути у вас приятелів серед кліщоїдів».
«Не може? Чого ти так вирішив?»
«Бо я бачу, що ви за людина».
Кліщ сором'язливо засовався.
«Вибачте, можна мені трохи попити? Бо той гад вичавив з мене всі соки. Я лише трішки…»
«Давай…»
Кліщ делікатно присмоктався до нього, безболісно виссав крапелину крові.
«Я ніколи в житті не забуду того, що ви для мене зробили. Допоможіть мені, будь ласка, спуститися на землю. Я трішки отямлюся та й вирушу. Адже вам — до Чорних каменів. Це правобіч. Красно дякую вам ще раз».
«Та що там! Пусте», — відказав Іванов. Похукав на поранену кліщоїдом руку та набрав на курсографі координати Зеленого лісу.
* * *До Зеленого лісу вони потрапили ще до полудня. Співали пташки. Скрекотали цвіркуни та цикади. Зелений материк лісу посеред сірої напівпустелі був дивовижною місциною: повітря в ньому запахуще й неначе густе. Вода у струмках схожа на смак трав'яних настоянок.
Кліщ одразу вирушив на пошуки своїх колоністів. А Іванов вирішив поспати. Кліщ двічі навідувався до нього. Будити не наважувався, тільки мовчки дивився, замилувано чеберяючи лапами.
Прокинувся Іванов над ранок аж наступного дня. Умився. Проковтнув бідненький сніданок — залишок консерви та двійко галет. Кліща він побачив на дереві. Той роздувся майже до розміру тенісної опуки. В його прозорому череві смарагдом вигравав зелений рослинний сік. Кліщ невимовно зрадів Іванову.
«Я вже йду», — сказав Іванов.
«Послухайте, — мовив кліщ, — байдуже, чи переможе революція. А коли не переможе, байдуже поготів. Будуть невмивані хлоп'ята з гвинтівками в президентському палаці чи не будуть, — вам що до того? Залишайтеся. Тут так чудово. Сонце в кронах вигравав. Вода виспівує. Де ви ще побачите таку співучу воду? Соку вистачить на всіх. Зведемо курінь. Мої так вам будуть раді!»
«Не можу», — сказав Іванов.
«Розумію. Ось візьміть. — Кліщ прудко викотив зі шпаринки в корі дерева кілька смарагдових кульок. — Це моя слина із загущеним деревним соком. Можливо, в ній нема антибіотика. Але тварини, коли захворіють, лижуть її. І допомагає! Через те вони такі терплячі до нас, кліщів. Бачите, як швидко загоїлася у вас рука. І це після укусу кліщоїда!»
«Дякую, — сказав Іванов. Згріб кульки, опустив їх до кишені сорочки. — Ну, я пішов».
«Як назад ітимете, зайдете? Я чекатиму».
«Постараюся».
«Дмитре!»
Іванов озирнувся.
«Перекладіть, будьте ласкаві, свою гранату з кишені куртки в рюкзак. А детонатор викрутіть. Мені так буде спокійніше».
