Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

«Ні. Від цієї команди загинули мої батьки. Та мовиться не лише про неї. Адже вам теж хотілося б чогось нового, досконалішого, ніж те, що ви мали раніше? Тому й несете повстанцям креслення регенератора».

Іванов зашпортнувся й мало не впав.

«Звідки ти знаєш про креслення?»

«Про них галасує ціле місто. Вокзали закрито, аеропорти не працюють. Розпочалися обшуки — нібито шукають зброю чи заборонену літературу. А тут заявляється озброєний від голови до п'ят чоловік, простує пішки через степ до Чорних каменів. А там, про це теж усі знають, та не бійтеся, знають кліщі, а не люди, і не питайте, звідки, — в нас є свої таємниці, там його жде місяців зо два купка голодранців. Вони ніколи не миються. Зате, як і ви, — кліщ мгукнув, — озброєні до зубів. От лишень на скутер ви даремно націлилися. Наздогнали б вас, знайшли б каліфорнієву гранату з секретного арсеналу, побачили б заборонений приціл на карабіні, то й опинилися б ви в службі національної безпеки. А втім, ви, напевно, могли б усіх своїх переслідувачів перестріляти».

«Міг би».

Сонце припікало. У степу то там то сям здіймалися пилові струмінці. Полювали богомоли. Кого вони впольовували — Іванов так і не втямив. Кліщ дивився на сіро-зелених стрибунців ледь приховуючи огиду.

«Послухайте, Дмитрику. Ось ми зупинилися з вами на тому, що ви не вірите в мирне вирішення конфліктів, які шматують наш світ, — ну, шляхом еволюції чи, умовно кажучи, в такі розв'язки, котрі давали б нормальне існування без кровопролиття, — кліщ видерся якомога вище на плече Іванова та потягся головою до його вуха, аби тому краще було чути. — Ну, а в те, що світ можна переобладнати за допомогою зброї, за допомогою бомб та гвинтівок, ви вірите?»

Іванов поміркував і відповів чесно:

«Ні».

«А взагалі, я нічого не маю проти повстанців, — мовив кліщ. — Непогані вони хлопці, не слиньки пещені. І дезинфекційних команд вони не мають. Але ж усе це до пори до часу. Ось доберуться вони до влади — буде в них усе. І палаци. І (бр-р-р!) перський порошок. І дезинфікатори. І таємні агенти таємної поліції. Я не покривдив вас таким припущенням, Дмитрику?»

«Не покривдив».

«Тоді я вас не розумію. Якщо ви просто маєте вдачу авантурника, — то чому ви не підписали лист про лояльність? Не довелося б викрадати скутер. А держава забезпечила б вам гарну службу».

«Чи не пішов би ти?»

«І все-таки. Чому саме повстанці?»

«Ну, мене якраз було засуджено за антиурядову діяльність. А серед повстанців у мене був друг».

«Був?»

«Так. Він загинув».

«Ага. Помститися вирішили».

«Та ні. Він загинув через необережність. Розбирав детонатор».

Розмова вичерпалася. Іванов шкодував, бо не зумів пояснити кліщу, що ж вигнало його з кондиціонованої прохолоди міста у вогненний вдень та крижаний уночі степ напівпустелі. Може, якби він пояснив цьому кровопивці, на який ляд потрібні йому такі пригоди, то сам би це втямив. Хоча те, що бесідник використав його суто утилітарно, як транспортний засіб, його мало схиляло до відвертості. Кліщ сидів нашорошений.

«Дмитрику, — нарешті озвався він, — ви добре стріляєте?»

«Пристойно».

«Можете повільно-повільно, просто так, не цілячись нікуди, скинути з плеча карабін?»

«Можу».

«Скидайте».

Іванов так і зробив.

«Тепер відімкніть запобіжника й поставте регулятор потужності розряду на максимум».

«Навіщо?»

«Зараз побачите».

Здивований Іванов виконав і це прохання.

«Тепер круто озирніться та пристрельте оту тварюку, що крадькома дибає за вами».

Іванов озирнувся. Щось величезне сіре та безформне рвонуло йому назустріч. Спалах пострілу був зеленаво-сліпучий. Величезне й сіре неначе вибухнуло й викинуло навсібіч потворні гаки, моторошні захватні обценьки, мацаки-ласо і з гуркотом опало. Про всяк випадок Іванов стрельнув іще раз.

«Непогано, — прокоментував кліщ — Відчувається добренний загальновійськовий вишкіл. То був піщаник. На рідкість тупа та гидотна тварюка. Реагує на вібрацію ґрунту, різкі порухи та зблиски якихось пряжок або очей. Пряжок у вас на спині, дякувати долі, немає. Інакше він би стрибнув».

«Чому я не помітив його раніше?»

«Ця тварюка маскується під сірий піщаний пагорб. Дуже добре, що не помітили. Коли б ви повернулися раніше, ніж готові були по ньому вдарити, він наздогнав би вас трьома стрибками. У всякім разі, устигнув би накинути на вас задушку. Я вже бачив цю погань на полюванні».

«Ти сказав — задушку?»

«Ну, ви ж біолог! Побіляротовий хапальний орган, отой, як його…»

«А-а, щупальця ниткоподібні?»

«Саме так. І ходімо звідси мерщій. Ця скотина з породи симбіотиків, її не так просто знищити, та й уражені частини її організму швидко регенерують».

Решту дороги до Шакалячих воріт вони пройшли мовчки. Іванов не подякував кліщеві, оскільки знав: той зацікавлений, щоб з Івановим було благо тільки до певного терміну. Але потай від самого себе він уже почував до кліща, — ну, не сказати симпатію. Просто попутник перестав дратувати його самим фактом своєї присутності на його плечі. Про що замислився кліщ — невідомо.

Настав похмурий вечір. Хмари мишачого відтінку заволокли небо. На овиді вони зливалися зі степом такого ж самого кольору. Здавалося, що то Всесвіт згорнувся довкола Іванова та кліща сирим вільглим клубком. Шакалячі ворота були неглибокою ущелиною. Її крем'янистим дном дзюркотів чистий струмок. Кліщ із насолодою напився. Вдовольнив спрагу й Іванов.

«Дякую, — сказав кліщ. — Ви дуже виручили мене у важку хвилину. Якщо не заперечуєте, я переночую коло вас, бо раптом злива — за що тут зачепитися? Не турбуйтесь, я піду рано-вранці, намагатимуся вас не розбудити».

«Ночуй».

З рюкзака було добуто накидку з водонепроникного матеріалу та розстелено просто на камінні. Іванов ліг на спину, підклавши під голову кулак.