Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Гранчастий клинок Горгони, здавалося, поставав прямо над їхніми головами. Верхівки Гори Диявола бачити вони не могли — грузла та у хмарах й імлі, що затягувала небо. Погода — як воно буває у горах — зіпсувалася за кілька годин, почало сіяти, сіяти нудно й мерзотно.

Коли почало сутеніти, всі троє нетерпляче й нервово видивлялися курінь пастухів, зруйновану вівчарню чи хоча б печеру. Хоча б шось, що захистило б уночі від води з неба.

* * *

— Хіба дощити перестало, — із надією в голосі сказала Ангулема. — Капає вже тільки з дір на стелі куреню. Завтра, на щастя, ми будемо поблизу Бельгавену, а на околицях там завжди можна переночувати у якомусь сараї чи стодолі.

— Ми не в’їдемо до міста?

— Про в’їзд до міста й мови не йде. Чужий на коні кидається в очі, а у Солов’я в місті повно інформаторів.

— Ми обдумували план, аби свідомо стати принадою…

— Ні, — перервала вона. — Це бздура, а не план. Те, що ми разом, збудить підозри. Соловей — це стріляний гунцвот, а вість про те, що мене зцапали, напевне вже розійшлася. Як щось Солов’я занепокоїть, то це й до напівельфа дійде.

— То що ти пропонуєш?

— Об’їдемо місто стороною від сходу, з боку долини Сансретур. Там є копалини руди. В одній з тих копалень я маю знайомця. Провідаємо його. Хтозна, якщо ми будемо мати щастя, то, може, повезе нам із тим візитом?

— Може, мовити ясніше?

— Я скажу завтра. У копальні. Щоб не зурочити.

Кагір докинув у вогнище березового галуззя. Дощило цілий день, іншою деревиною палити було б неможливо. А ось березина, нехай і мокра, лише трохи пошкварчала, а тоді вибухнула високим синюватим полум’ям.

— Звідки ти походиш, Ангулемо?

— З Цінтри, відьмаче. То така країна біля моря, біля гирла Яруги…

— Я знаю, де лежить Цінтра.

— То чому запитуєш, якщо знаєш? Так сильно воно тебе займає?

— Скажімо так: трохи.

Вони мовчали. Вогонь потріскував.

— Моя мати, — промовила нарешті Ангулема, дивлячись на полум’я, — була у Цінтрі шляхтичкою і, бодай, високого роду. У гербі мала отой різновид морського кота, показала б я тобі, бо мала медальйон із тим їхнім зайоханим котом, від матері, але програла я його у кості… Але мій рід, морський пес би на нього срав, вигнав мене, бо начебто мати моя пустилася з якимось хамом, бодай, із конюхом, а я була бастардом, соромом, ґрандою і плямою на честі. Віддали мене на виховання далеким родичам, ті на гербі не мали ані кота, ані пса, ані іншої курви, але не були вони до мене злими. До буди, школи послали, в цілому гелемсили мало… Хоча досить часто мені нагадували, хто я така, що — байстрючка, зроджена покриткою. Мати мене провідала рази три-чотири, коли була я малою. Потім відвідувати мене перестала. Зрештою, мені до хрін там було якесь діло…

— І яким чином ти потрапила між злочинців?

— Ти, наче слідчий суддя, питаєш! — пирхнула вона, гротескно кривлячись. — Між злочинців, фуууу! Зі шляху доброчесності, фееее!

Вона побурчала, покопалася за пазухою, витягнула щось, чого відьмак не розгледів добре.

— Одноокий Фулько, — сказала вона невиразно, завзято втираючи собі щось у ясна і втягаючи до носа, — дука чесний. Що б не забрав, а порох залишив. Візьмеш пучку, відьмаче?

— Ні. Я волів би, щоби і ти не приймала.

— Чому?

— Бо ні.

— Кагіре?

— Я фісштеху не вживаю.

— Ото мені святоші попалися, — похитала вона головою. — Зараз, напевне, почнете мені моралі читати, що ніби я від пороху осліпну, оглухну й полисію? Що народжу шкута потворного?

— Облиш те, Ангулемо. І закінчи розповідь.

Дівчина сильно чхнула.

— Добре, як побажаєш. На чому я… Ага. Вибухнула війна, знаєш, із Нільфгардом, рідні втратили маєток, мусили кинути дім. Мали трьох власних дітей, а я стала для них тягарем, тож вони віддали мене до захоронку. За яким наглядали жерці якогось храму. Веселим воно виявилося місцем. Просто такий собі бордель, не додати, не відняти — для таких, хто любить кислий плід із білою кісткою, січеш? Молодесеньких дівчат. І молодесеньких хлопчиків також. Я, коли туди потрапила, була вже надто великою, дорослою, не було на мене любителів…

Цілком несподівано вона зарум’янилася — то було видно навіть при світлі вогнища.

— Майже не було, — додала крізь зуби.

— Скільки тобі тоді було?

— П’ятнадцять. Познайомилася я там із однією фляммою, дівчиною і п’ятьма кундами, мого віку й трохи старше. І домовилися ми на раз-два. Знали ми, авжеж, легенди й оповістки. Про Шаленого Дея, про Чорнобородого, про братів Кассіні… Захотілося нам на шлях, на волю, на розбій! Чого б то, сказали ми собі, тільки за те, що нас тут годують двічі на день, маємо ми якійсь мерзоті на вимогу дупу підставляти…

— Язика притримай, Ангулемо. Знаєш, що за дуже, то не здраво.

Дівчина відхаркнула протягло, сплюнула у вогнище.

— Ото ти святоша! Добре, переходжу до справи, бо довго балакати не хочеться. На кухні притулку знайшли ми майхери, вистачило їх добряче на каменях заточити й виправити на пасках. З точених ніжок від дубового стільця вийшли добрячі палиці. Потрібні були тільки коні й гроші, тож почекали ми до приїзду двох розпусників, постійних відвідувачів, дримбайлів, тьфу, хіба сорокарічних. Приїхали, сіли, винце попивали, чекали, аж поки жреці їм звичайним чином прив’яжуть вибрану малолітку до такого спеціальної ловкенької меблі… Але того дня палку вони не кинули!

— Ангулемо!

— Добре, добре. Коротко: зарізали ми й затовкли обох розпусних дідів, трьох жреців і пажа, єдиного, хто не втік і коней боронив. Храмового економа, що не хотів нам ключа від шкатулки віддавати, вогнем ми так довго припікали, що таки віддав, але дарували ми йому життя, бо милий був дримбайло, завжди зичливий і добрий. І пішли ми на збуйство, на гостинець. По-різному доля наша складалася, раз на возі, раз — під ним, раз ми били, інший — нас. То сито було, то голодно. Ха, голодно — частіше. З того, що повзає, я у житті усе жерла, що, сука, вдавалося зловити. А з того, що літає, раз я навіть летючого змія з’їла, бо був той клеєм з борошна клеєний.

Вона замовкла різко, почухалася у своєму світлому,