Бенкет круків - Джордж Мартін

«Ще б пак». Славний Робін звик спати з матір'ю, поки та не одружилася з лордом Пітиром. А по смерті леді Лайси він почав блукати Гніздом, шукаючи, до кого іншого прилягти в ліжко. Понад усе він любив спати з Сансою... і саме тому вона й попросила сера Лотора Бруна вчора ввечері замкнути його кімнату. Вона б не заперечувала, якби він просто спав, але ж він намагався присмоктатися їй до грудей, а коли в нього починалися напади трясці, міг намочити ліжко.

— З Місячної брами приїхав лорд Нестор Ройс побачитися з тобою,— сказала Санса, витираючи в нього під носом.

— А я не хочу з ним бачитися,— озвався Роберт.— Я хочу казку. Казку про крилатого лицаря.

— Пізніше,— мовила Санса.— Спочатку треба зустрітися з лордом Нестором.

— У лорда Нестора бородавка,— почав викручуватися хлопчик. Роберт боявся людей з бородавками.— Мама казала, він страхітливий.

— Мій бідолашний Славний Робін,— Санса пригладила йому волосся.— Знаю, ти скучив за нею. І лорд Пітир скучив за нею. Він любив її, як і ти.

Це була брехня, але сказана з добрими намірами. Єдина жінка, яку любив за все життя Пітир, це Сансина убита матір. Він сам у цьому зізнався леді Лайсі, перш ніж виштовхати її у Місячні двері. «Вона була божевільна й небезпечна. Вбила власного лорда-чоловіка; вбила б і мене, якби не з'явився Пітир і не врятував мене».

Але Робертові цього знати непотрібно. Він просто маленький хворобливий хлопчик, який любив свою маму.

— Ось,— сказала Санса,— тепер у тебе вигляд, як у справжнього лорда. Мадді, принесіть його плаща.

Плащ був поярковий, м'який і теплий, приємного небесно-блакитного кольору, який відтінив його кремову сорочку. Санса застебнула плащ на плечах срібною застібкою у вигляді півмісяця й узяла хлопчика за руку. Бодай цього разу Роберт не вередував.

Висока зала була зачинена з самого падіння леді Лайси, й Санса аж похолола, що доведеться туди заходити. Зала була довга, пишна й прегарна, це правда, але Сансі вона не подобалася. Вона і в ліпші часи здавалася білою і холодною. Стрункі колони нагадували кості, а блакитні прожилки в білому мармурі були наче вени на старечих ногах. І хоча вдовж стін вишикувалося п'ятдесят срібних держал, горіло менше дюжини смолоскипів, отож тіні танцювали на підлозі й збиралися по кутках. Кроки відлунювали від мармуру, і чути було, як шарпає вітер Місячні двері. «Не можна на них дивитися,— сказала собі Санса,— бо сама почну тіпатися, як Роберт».

За допомогою Мадді вона всадовила Роберта на престол з віродерева, підклавши стос подушок, і веліла переказати, що його милість готовий до прийому гостей. Двоє вартових у небесно-блакитних плащах відчинили двері в кінці зали, і Пітир повів гостей довгим блакитним килимом, простеленим між білих як кості колон.

Хлопчик привітав лорда Нестора пискляво, але чемно, й ані слова не сказав про бородавку. Коли ж великий стюард почав розпитувати його про леді-маму, в Роберта легенько затремтіли руки.

— Маму скривдив Марильйон. Викинув у Місячні двері.

— А ваша милість самі це бачили? — запитав сер Марвин Белмор, рудий довготелесий лицар, який служив у Лайси капітаном замкової варти, поки Пітир не замінив його на сера Лотора Бруна.

— Алейн бачила,— сказав хлопчик.— І мій лорд-вітчим.

Лорд Нестор перевів погляд на Сансу. На неї подивилися всі: сер Альбар, сер Марвин, мейстер Колмон. «Вона моя тітка, але ж вона хотіла мене вбити,— подумала Санса.— Потягнула мене до Місячних дверей і спробувала виштовхати. А я не хотіла того цілунку, я просто будувала замок у снігу». Вона обхопила себе руками, щоб не тремтіти.

— Даруйте їй, мілорди,— стиха мовив Пітир Бейліш.— Їй і досі сняться кошмари про той день. Не дивно, що вона не в змозі про це говорити,— він підійшов до неї ззаду й лагідно поклав долоні їй на плечі.— Знаю, це важко, Алейн, але наші друзі хочуть почути правду.

— Так,— озвалася вона; в горлі так пересохло, що говорити було мало не боляче.— Я бачила... Я була з леді Лайсою, коли...— по щоці їй покотилася сльоза. «От і добре. Сльоза — це добре».— Коли Марильйон... штовхнув її.

І вона вдруге переказала вигадку, заледве сама себе чуючи.

Ще Санса й до половини не дійшла, як заплакав Роберт, і під ним небезпечно заходили ходором подушки.

— Він убив маму! Нехай політає!

Долоні в нього затрусилися дужче, а скоро вже й усі руки шарпалися. Сіпнулася голова, зацокотіли зуби.

— Нехай політає! — вереснув хлопчик.— Політає, політає!

У нього вже тіпалися руки й ноги. Лотор Брун саме вчасно підійшов до помосту, бо хлопчик вже зіслизнув з престолу. Водночас підбіг і мейстер Колмон, хоча насправді він нічого не міг вдіяти.

Така сама безпомічна, як і решта, Санса стояла й дивилася, поки минеться напад трясці. Однією ніжкою Роберт зацідив серу Лотору просто в обличчя. Брун вилаявся, але й далі тримав хлопчика, який звивайся, буцався й урешті впісявся. Гості не промовили ні слова; лорд Нестор точно бачив уже ці напади. Спливло чимало часу, перш ніж Робертові судоми почали стишуватися, а здалося, що минуло ще більше. Врешті-решт маленький лордійчук так ослабнув, що не міг самостійно стояти.

— Віднесіть-но його милість у ліжко й пустіть йому кров,— сказав лорд Пітир. Брун, узявши хлопця на руки, поніс його геть із зали. Мейстер Колмон з похмурим обличчям рушив слідком.

Їхні кроки стихли вдалині, й у високій залі Соколиного Гнізда запала цілковита тиша. Санса чула, як стогне вечірній вітер, шкребеться в Місячні двері. Вона змерзла й утомилася. «Мені ще раз усе переповідати?» — думала вона.

Але, мабуть, говорила вона достатньо переконливо. Лорд Нестор прочистив горло.

— Мені той співець від самого початку не сподобався,— пробуркотів він.— Я казав леді Лайсі відіслати його геть. Багато разів казав.

— Ви завжди давали їй добрі поради, мілорде,— мовив Пітир.

— Але вона їх не слухала,— поскаржився Ройс.— Точніше, слухала неохоче й ніколи не виконувала.

— Міледі була занадто довірлива,— заговорив Пітир так ніжно, що Санса могла б і повірити, наче він кохав свою дружину.— Лайса не бачила в людях лихого, тільки добре. Марильйон співав солодких пісень, і вона прийняла це за щирість.

— Нас він кнурами обзивав,— сказав сер Альбар Ройс. Грубуватий широкоплечий лицар, який голив підборіддя, проте плекав густі чорні бакенбарди, що облямовували його простувате обличчя, нагадуючи