Гонихмарник - Дарунок Корній

— Та знаю-знаю! Твоя родина — це компроміс. А в тебе, як і в будь-кого з людей, зрештою, зажди є право вибору. Між тим, що ви, люди, називаєте добром, і тим, що називаєте злом. Важливо це пам'ятати!

— Стій, Юро! Ти кажеш: «Ви, люди, називаєте». То ти не людина?

— Машина світу надто складна для людського розуму, друже! Надто складна! Як то зараз молодь каже? О, «не парся», — віджартовується Юрко.

Він приймає Сашка, як рівного, і це імпонує хлопцеві. Чи це дружба? Навряд. Але Кажану після отаких «задушевних» розмов чомусь не дуже хочеться ще раз зустрічатися з Юрком. Поруч із ним Сашко завжди відчуває свою ущербність, як не вповні людина. Та, схоже, Юркові до думок Кажана байдуже. Він приходить несподівано і так само зникає.

Вони завжди сперечаються. Переважно через жінок. Для Гонихмарника важливою є можливість постійно кохатися з жінками. Сказати, що це заняття не подобається Кажанові — безглуздо. Він відчував, коли вибирав для тілесних утіх дівчину чи жінку, істота всередині нього аж скаженіла від втіхи. У ньому прокидалися раптом найвишуканіші способи майстерності в спокутуванні. Тут Кажану нема рівних, і тоді йому може позаздрити навіть сам змій-спокусник з едемського саду чи Казанова. Та й жінки, які йому трапляються, не є аж надто важкодоступними. Щоб поборювати стихії, Гонихмарнику просто необхідна жага пристрасті, вогонь, а де ж їх взяти, як не у жінки. Хіть, страшна, всепоглинаюча, спопеляюча. Жодна жінка не пожаліла ніколи про ночі, проведеш з ним. Деякі закохувалися, однак Кажан примушував Гонихмарника зробити все можливе, щоб цього не відбувалося. Тільки пристрасть, трішки навіженості і жодного кохання. Задоволення для тіла.

Незайманих дівчат вони майже не зачіпали. Це наче табу, можливо, поки що. Юркові ж ці заняття не подобаються.

— Випалена пустеля — читається в душах змарнованих тобою дівчат, Сашо! — то слова Юрка. — Чи зможе хтось її відродити?

Ех, Юрко, Юрко! Дівчата ж віддаються завжди з власної волі, бо хіба можна встояти перед глибиною смоляних очей, лірикою Петрарки, чарівною музикою поетичних слів Ліни Костенко чи ще когось там. Магнетизм наповнює повітря довкола хлопця, і противитися йому можуть одиниці. Оті постійні безглузді Юркові розмови-нотації, що колись-таки він натрапить на жінку чи дівчину, якій буде начхати на його магнетизм, і він пропаде, бо закохається, набридли до чортиків. Кажан лишень посміхався на ті глупі балачки. Маючи вічність за плечима, знаючи норов всіх попередніх Гонихмарників — лишатися таким наївнячком? Надлишок феромонів. Хімія. До чого тут кохання? Юрко ж твердив одне і те ж: так не можна, навіть для вічності чи для благих намірів. Бла-бла-бла. Завжди є ті, у яких первісний інстинкт, чи, як каже Юрко, хіть, на першому місці. А діти? Дурнуваті закидони. У Гонихмарника промахів не буває…

Це таки втомлювало, діставало. Так звані «просвітницькі бесіди» закінчувалися однаково — сваркою.

Але ось одного разу Юрко запропонував Кажанові угоду. Спочатку жартома. Вибираєш дівчину. Кандидатура погоджується з Юрком. І тоді розпочинається чесна гра. Зумієш звабити претендентку, потім закохати в себе і при цьому сам не закохаєшся (що неабияк розвеселило Сашка), більше ні слова моралістики. Програєш — тоді й дізнаєшся на Вершині світу, що маєш виконати натомість.

Кажан відразу погодився. Збоїв ще ніколи не мав. «Закохаєшся», ще чого бракувало! Та така пава ще не народилася! І не вірив він у кохання. Он, його батько. Чудово без кохання живе, бо того не існує! Якби ж то тоді Сашко знав, чим це для нього закінчиться.

І ось тепер вони на Вершині світу. Програв. Прогрів. Програв. Стукають молоточки в голові ПРОГРАВ.

Кажан стоїть у коридорі Академії, голосно розмовляючи з приятелями-художниками. «Вічний студент» — жартома називають його знайомі. Батько — доволі відомий і дорогий скульптор у мистецькому світі, от і вирішив, що сину місце лишень у цій Академії. Шість років навчання і лишень третій курс. Ги-ги-ги… Остаточно не виганяють і терплять через родинні зв'язки та заслуги батька. Воно якось саме собою так виходить. То цікаво вчитися, то зовсім байдуже. Батько вважає сина талановитим баламутом, тому дивиться на Його витребеньки крізь пальці. Сам таким був! Що поробиш? Син у нього — свавільна творча натура, до того ж несе ще одну доволі важку ношу, яка передчасно впала на його тропі замолоді плечі Вміння читати думки людей, вміння володіти стихіями — і важко, і цікаво. Дощі у місті, впорядкованість їх для міста. Дурня цілковита, до того ж територія надто велика! Це тобі не небо над селом. Що поробиш, світ дуже змінився. Колись одного з Кажанових предків, прапрапрадіда, здається, вигнали з буковинського села через якусь дівчину. Щось таке тато розповідав. От вони й оселилися в місті Усім дводушникам тут подобалось. Сашкові теж!

Величезні вікна, через які потрапляє світло в приміщення Академії, майже тріщать від його надміру, Гурт хлопців весело регоче. Кажан звик бути душею компанії і разом із тим загадковим самітнім вовком. Про нього більше, ніж того сам він хотів, не знав ніхто. Це ду-у-у-уже бентежило дівчат. Найрозкішніші юнки марять ним, піддаючись якомусь глупому азарту, щоб здобути прихильність хлопця.

Сашко це знає. Таємничий і звабливий. Завжди у чорному, глибокі, мов нічне небо, очі. загадкові розмови Справжній тобі Кажан. Оскільки в навчальному закладі буває рідко, та кожний його прихід стає не лишень для нього правдивим святом.

Недалеко від гурту хлопців прилаштувалися дівчата. Вдавано голосно обговорюючи свої проблеми і, нашорошивши вуха, уважно слухають розмову хлопців. Звичайно, вся увага дівчат прикута до Кажана.

У вестибюлі, на підвіконні, сидить дівчина. Її чоло серйозно насуплене, очі уважно зосереджені на книзі. Їй байдуже до оточуючих, до їх безглуздих проблем — вона читає. Вже звикла ловити на собі глузливі погляди одногрупників, тож навчилася не відволікатися на подібну дурню.

Лунає дзвінок. Студенти розходяться. Кажанові хтось телефонує, і він затримується. Перетинає вестибюль і ховається за величезним фікусом, щоб не нарватися на когось із викладачів. У вестибюлі ще досить багатолюдно. Художники-митці не дуже квапливі студенти. Балакає недовго. Коли ховає телефон у кишеню, його погляд випадково падає на дівчину з дивним салатово-русявим волоссям. Вона сидить на підвіконні й читає книжку. Хіба зараз когось здивуєш цим? Та дівчина ніби гойдається в яскравому світлі, яке лине, здається, не тільки з вікна. Світло струменіє з дівчини. То ввижається, звичайно, але те видиво таке чарівне. Кажан мимоволі змилувався нею. Видається, що той дзвінок на заняття зовсім не для неї. Повз нього пробігає захеканий студент, який ще