Примхлива мрія - Agrafena

– Нічого не бійся, – Пашка посміхнувся і легенько погладив мене по спині. – Все буде в порядку.

– Сподіваюся, – постаралася сказати так, щоб голос не тремтів. Не впевнена, що в мене вийшло.

Зібравши всю свою мужність, стиснула кулаки й рішуче зробила крок до будівлі, де знаходився пристрій, що мав доставити нас до селища, звідки ми сюди приїхали.

Блондин випередив мене, відкрив двері та притримав їх, пропускаючи мене вперед.

Як тільки ми увійшли, стало світліше. Чим вони тут освітлюють приміщення, я так і не зрозуміла, але моя допитливість зараз відступила, поступившись місцем страху, від якого в мене вже почали тремтіти руки. Сама не розумію, чому так нервую, начебто ніколи не страждала від клаустрофобії?

– Віка, подивися на мене, – суворо сказав Пашка. – Обіцяю, що нічого страшного не станеться. Ти віриш мені?

Я тільки кивнула головою як китайський бовдур. Одне заспокоювало – якщо щось глобальне станеться, я не встигну це усвідомити. А якщо капсула просто зламається і застрягне, як нас звідти будуть витягати? І що важливіше – скільки часу це займе?

У приміщенні раптом пролунав різкий свист, і Павло, схопивши мене за руку, відтягнув назад до входу.

Круглий порожній майданчик, розташований між двома такими ж, але з вертикальними «бочками», що стояли на них, раптом розділився на сегменти і розкрився як діафрагма в об'єктиві фотоапарата, а з отвору виринула капсула і піднялася на пів метра вище підлоги.

Діафрагма знову зачинилася, бочка боком плавно опустилася на майданчик. Пролунав тихий скрип дверей, що відсувалися, і зсередини вилетів розпатланий хлопець зі світлим довгим волоссям, заплетеним у безліч дрібних кісок. Костюм його, майже такий самий, як на Слаї, тільки коричневого кольору, був пом'ятий і розірваний у кількох місцях.

– Рід, привіт! – кинув він на ходу. Не встиг Пашка привітатись, як хлопець зник за вхідними дверима.

– Щось трапилося, – тривога почулася в голосі блондина, і він мало не побіг слідом за мужиком, що промайнув повз нас, але потім пригальмував. – Якщо знадоблюсь – повідомлять.

"А якби мене тут не було, він явно вирішив би по-іншому", – подумала я, дивлячись на скам'янілого Пашку. Вочевидь, він уже приміряв “цивільне” життя.

А мені чомусь стало боляче бачити його таким холодним і відчуженим. Невже його служба насправді має пряме відношення до того, чи залишусь я з ним, чи ні? Адже він справді заздалегідь був упевнений, що альфа попре його з патрульних.

У результаті все сталося саме так. Чому? Адже вимога, щоб патрульний був сімейною людиною, як хочуть деякі роботодавці, тут не підходить. Працював же він якось раніше? То чому тепер має бути по-іншому? Навіщо Зейлі наказав Павлові з'явитися до нього, як тільки той відправить мене додому?

Запитання, питання, і жодної відповіді.

Поки я розмірковувала про життєві несправедливості, мій на цей момент ще чоловік підійшов до капсули, що стояла ліворуч від тієї, що щойно прибула, і щось перемкнув на бічній панелі. Зачекав, поки відчиняться двері, увійшов усередину капсули та покликав мене. Я, зміцнивши серце, як сонна рушила до нього.

Коли Павло розвів руки в сторони, я, не роздумуючи, ковзнула в його обійми й закинула свої руки йому на шию, очікуючи, що він притисне мене міцніше, як минулого разу. Але він повівся інакше: обійняв однією рукою мене за плечі, пальцями іншої підняв моє обличчя за підборіддя і глянув прямо в очі. Гіпнотичний погляд блакитних, як літнє небо очей, проник мені прямо в душу. У таких очах можна потонути...

Можливо, обставини сприяли тому, що сталося далі, можливо, мій страх відпустив якісь гальма всередині мене, але коли Павло наблизив своє обличчя, і його губи опинилися за кілька сантиметрів від моїх, він завмер, чекаючи на мій наступний крок, і я, не роздумуючи, зробила його, бо мені це було потрібно зараз, як повітря.

Я рішуче потягнулася до хлопця, відкинувши всі сумніви. Цього руху було достатньо, щоб його губи стрімко накрили мої в пристрасному, запаморочливому поцілунку.

Гаряча хвиля бажання прокотилася по моєму тілу, змушуючи охоче відповідати на його палкі поцілунки. Виникла потреба в ніжних і рвучких дотиках, змушуючи безоглядно поринути в чари пристрасті та чуттєвості.

Мої пальці заплуталися в його волоссі, намагаючись утримати його близько. У відповідь одразу пролунав низький хрипкий стогін. Моє серце забилося в божевільному ритмі, голова закрутилася, і я вже не розуміла: чи підлога пішла з-під ніг, чи я піднялася над нею?!

Скільки тривав поцілунок, я не знаю. Світ навколо мене шалено обертався, зникли звуки, простір і час. Не було ні вчора, ні завтра, лише цей момент і відчуття лагідних дотиків та ніжних поцілунків. Коли губи нарешті відірвалися від моїх, він обережно притис мою голову до свого плеча і якийсь час лежав нерухомо, намагаючись заспокоїти дихання, яке з шумом виривалося з його горла.

Серце в його грудях билося як божевільне. А може, це гуркотіло моє серце? Бо на додачу до поцілунку ми знову опинилися в горизонтальному положенні. І, звичайно ж, я знову лежала зверху на ньому. Але хлопець, вочевидь, був зовсім не проти, що я за будь-якої зручної нагоди на нього падаю.

Двері капсули вже були відкриті, а це означало, що будь-хто, хто зараз загляне на цей міні вокзал для кареллі, побачить, як я безсоромно притискаюся до блондина. Я миттєво схаменулась і спробувала сповзти з чоловіка. А він раптом зашипів:

– Віка, не рухайся, будь ласка!

Я, подолавши опір, підвела голову і здивовано глянула в затуманені пристрастю очі Павла:

– Я просто хотіла встати.

– Ти хотіла, а я це зробив, – процідив він крізь зуби. – Отже, якщо не хочеш продовження прямо зараз, просто не рухайся.

Моє обличчя спалахнуло від збентеження, і я завмерла, намагаючись навіть не поворухнутися. Не пам'ятаю, щоб він раніше так прямолінійно висловлювався.

– А якщо сюди хтось зайде? – все ж таки не втрималася від питання.