Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— А що сталося з Голярдами?
— Їх позбавили усього і знищили, — відповів маестер. — Коли це трапилося, я саме кував у Цитаделі свого ланцюга, проте згодом читав звіти про суд і покарання. Пан Джон Голярд, княжий підстолій, був одружений з сестрою князя Дениса; його стратили разом з дружиною і юним сином, наполовину Морочником. Робін Голярд був зброєносець; коли схопили короля, він танцював навколо і смикав його за бороду. Робін помер на дибі. Пан Симон Голярд загинув від руки пана Барістана, коли король тікав з міста. Землі Голярдів забрала корона, їхній замок зрівняли з землею, села віддали вогню. Так само, як і Морочники, дім Голярд зник з цього світу.
— За винятком Донтоса.
— Правда ваша. Юний Донтос був сином пана Стефона Голярда, брата-близнюка пана Симона, котрий помер від пропасниці за кілька років перед Свавіллям і не брав у ньому участі. Та Аерис однак відтяв би йому голову, якби пан Барістан не попрохав зглянутися на хлопця. Король не міг відмовити своєму рятівникові, тому Донтоса забрали до Король-Берега служити зброєносцем. Скільки мені відомо, до Сутіндолу він ніколи не повертався… та й навіщо? Землі він тут не має; ані родичів, ані замку теж. Якщо Донтос і та північанка справді змовлялися на життя нашого любого короля, то напевне б прагнули залишити між собою та правосудом якомога більше довгих верст. Така моя думка. Шукайте їх у Старограді, якщо вже вам кортить. Чи за вузьким морем. У Дорні, на Стіні. Шукайте їх деінде, не тут. — Маестер звівся на ноги. — Чую, мене кличуть круки. Вибачайте, мушу побажати вам доброго ранку та всього найкращого.
Шлях пішки назад до заїзду видався довшим, ніж до Сутінця, хоча винуватити їй, напевне, слід було свій настрій. Скидалося, що у Сутіндолі Сансу Старк було годі шукати. Якщо пан Донтос повіз її до Старограду або за вузьке море — чого, здавалося, був певен маестер — Брієннині пошуки ставали марними. «Але навіщо їй до Старограду? Що там на неї чекає? — питала себе Брієнна. — Маестер навіть не знає її — не краще, ніж Голярда. Санса ніколи б не поїхала до цілковитих чужинців.»
У Король-Березі Брієнна знайшла одну з колишніх Сансиних покоївок — та нині працювала пралею в бурдеї.
— Перед панною Сансою я служила в князя Ренлі. Обоє перевернулися на зрадників, отакої! — гірко жалілася жінка на ім’я Брелла. — Тепер мене пальцем не торкнеться жоден шляхетний пан… оце й лишилося тільки, що прати хвойдам!
Коли Брієнна запитала про Сансу, та відповіла:
— Скажу вам оце те саме, що казала князеві Тайвину. Дівча завжди молилося. Бувало, інколи піде до септу, запалить кілька свічок, як належить зацній панні… але ж до божегаю бігала мало не щовечора. Вона повернулася на північ, кажу вам. Бо там живуть її боги.
Проте північ була величезна, а Брієнна не мала жодної гадки, кому з батькових значкових Санса довіриться найохочіше. «А чи не шукатиме власних родичів?» Хай брати і сестри її всі загинули, та Брієнна знала, що в Санси лишилися дядько і байстрюк-зведенюк на Стіні; обидва служили у Нічній Варті. Ще один дядько — Едмур Таллі — сидів у полоні в Близнюках, проте його дядько, пан Брінден, утримував Водоплин під своєю рукою. Також молодша сестра пані Кетлін досі правила у Долині. «Кров до крові, рідня до рідні.» Санса могла утекти до когось із них. Але до кого саме?
Стіна, певно ж, знаходилася бозна-де, на краю світу; для життя то було місце надто похмуре та суворе. Щоб досягти Водоплину, дівчина мусила б перетнути сплюндровані війною землі річкового краю, ще й подолати обложні лави ланістерівців. Гнізда дістатися простіше, і пані Ліза, напевне ж, дасть прихисток доньці власної сестри…
Попереду провулок загинався убік. Брієнна якось примудрилася заблукати, повернувши не там, де було треба, і зрештою опинилася у глухому куті — невеличкому брудному дворику, де навколо низького кам’яного колодязя длубалося у землі трійко паців. Один заверещав, побачивши її, а тоді стара, що витягала з колодязя воду, роздивилася згори донизу підозріливим оком.
— Чого шукаєте?
— Дорогу до «Семи мечів».
— То йдіть, відки прийшли. Коло септу ліворуч.
— Маєте мою дяку.
Брієнна крутнулася, щоб вертатися по власних слідах, і налетіла на когось, хто саме похапливо завертав за ріг. Від зіткнення цей хтось полетів додолу, важко ляпнувши дупою в грязюку.
— Перепрошую, — пробурмотіла Брієнна.
Подорожній був зовсім юний хлопчина, худорлявий, з прямим тонким волоссям і набряклим ячменем під одним оком.
— Ти не забився?
Брієнна простягла руку допомогти, але хлопчина хутко поповз назад від неї на п’ятах та ліктях. Років йому, мабуть, було десять чи дванадцять, хоча на собі він мав легку кольчужку, а у шкіряних піхвах за спиною — довгого меча-півторака.
— А ми, часом, не знайомі? — запитала Брієнна.
Обличчя хлопця щось їй нагадувало, хоча що саме — на думку не спадало.
— Ні. Ви мене не… ми ніколи… — Він поспіхом зіп’явся на ноги. — П-п-пробачте мені. Мосьпані. Я не дивився. Тобто я дивився, але на ноги. На свої ноги, даруйте.
Хлопчина крутнувся на підборах і хутко зник у тому ж напрямі, з якого з’явився. Щось у ньому було таке, що розбудило усі Брієннині підозри, але ганятися за ним вулицями Сутіндолу вона не мала охоти.
«Перед брамою цього ранку, ось де я його бачила, — раптом усвідомила вона. — Сидів верхи на строкатому конику.» І все ж їй здалося, що вона стрічала малого ще десь. Але де саме?
Поки Брієнна знайшла шлях до «Семи мечів», до трапезної вже напхалося бозна-скільки люду. Найближче до вогню сиділи чотири септи у вбраннях, заплямованих та запилених з дороги. Далі на лавах юрмилося повно тутешніх, що вичерпували окрайцями хліба з мисок гарячу густу крабову юшку. Пахощі змусили живіт забурчати, але вільних місць вона не побачила. А
