Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

— Усе правильно. Мені потрібен цей контроль і місце іссейла. Я хочу цього! — хмикає він. — А ти, якщо хочеш врятувати цю сейлу від моєї уваги, дай мені обіцянку — стань моєю. Таку як ти не зігнути, ти ж це мала на увазі?

— Ні і ще раз ні. Я просто попереджу всіх дівчат, щоб із тобою не зв'язувалися, Ноке. І все. Я — не героїня-рятувальниця, — я хитаю головою. У мене бажання немає жертвувати своєю свободою і нервами, зв'язуючись на все життя із неприємним чоловіком. А ще я теж можу зігнутися, у всього є межа міцності. — А ти не кращий за Дора, який тебе так до біса дратує. 

— Та що ти про мене знаєш?! — шипить змією Нок. І от начебто симпатичний чоловік, але зараз хочеться відступити від нього далі, як від дикого скаженого звіра. 

— І знати не хочу. Яку б жалісливу історію ти не вигадав, це все марно, — я жестом підкликаю Ална до себе. Лев і так максимально насторожений, але тепер його гарчання чується чіткіше. У відповідь на мій жест Нок усміхається і тягне:

— Ясно, то я просто запізнився. Ти все ж таки полюбляєш владу, хто б сумнівався. Але будь упевнена, твій покровитель довго не протягне. Що тоді робити будеш, сейло? Кому твоя продажна суть потрібна буде?!

Він іде коридором, різко розмахуючи руками, розкидаючи в сторони відгомони цієї самої вітальної енергії. Скажений, це точно. У мене навіть руки тремтять. При чому щось доводити — наприклад, що я не коханка Морозка — немає сенсу. Нок просто додумає все, як йому потрібно, а не потрібне перекрутить або забуде. 

— А ти навіть не думай залишатися з ним наодинці! — трясу я Дельфіну. — Він тебе явно не кохає  і навряд чи колись покохає!

— Кохання, навіщо воно? Головне — виконувати обов'язки чоловіка і дружини, до чого тут кохання? — здивовано шепоче вона.

— Тобто? А ви взагалі у твоєму рідному сввіті одружуєтеся чи заміж виходите? — я перепитую, відступивши на крок. Здається, вона адекватно сприймає те, що навколо неї. То ж це не вигадка.

— Так, звісно, старші родичі все влаштовують, вони про все дбають, — взмахує руками вона. — Батьки виберуть мені чоловіка, батько з ним поговорить, його мати з моєю матір'ю поспілкуються, і тільки тоді ми побачимо одне одного і станцюємо на прийомі!.. А тут! Нехай хтось вибере за мене...

Я стискаю губи, щоб не брякнути щось невдоволене. У чужий монастир зі своїми тарганами не ходять, нагадую собі. У нас усього лише різна освіта і суспільство, і навряд чи Дельфіна хоче залишатися на Витоку.

— Ти можеш повернутися назад, сейли ж можуть відправити тебе назад.

— А моя репутація? — зітхає вона. — Кому я потрібна з такою плямою на репутації? Я пропала на кілька днів, спілкувалася з чоловіками, вони мене чіпали. Не доведу своєї невинності.

— Але Нок не найкраща партія, — наполягаю на своєму, але вже не так упевнено. Орденці її зможуть захистити від надмірного тиску, але вибір усе одно буде за нею.

— Так, у цьому ти маєш рацію. Мене вчили того, що чоловіки не можуть завжди бути з однією жінкою, вони ж живуть емоціями! Але говорити про іншу і приділяти їй увагу в присутності своєї нареченої це верх непристойності. Така ганьба! — мотає вона головою і швидко біжить уперед, а мені залишається її наздоганяти. І навіть добре, що я йду за нею, а не поруч, не буде запитань, чому я так здивована.

Але коли ми доходимо до знайомого коридору, лев зупиняється, фиркає, підлізає під долоню великим носом. Я відстаю від Деліфіни і звертаю увагу на нашого провідника.

— Не підеш далі, так? — уточнюю в нього й отримую відповідь — він трясе великою головою. Але варто мені зробити крок далі, як химера ловить мене за край одягу зубами і тягне на себе. 

— Що ще? — я обертаюся і стикаюся з таким жалібним поглядом, наче я шкуродерка і кидаю бідну тваринку на самоті напризволяще. Лев ще й з лапи на лапу переминається, навколо мене обходить, обтирається, хвостом обхоплює, шантажист вовняний. Доводиться його запевняти. — Нікуди я не подінуся, ти що! Навіть якщо і покину цю будівлю, то повернуся, мені ж ще додому повертатися.

Лев бурчить, мені здається, якби він був собакою, то вже скиглив би — жалібно так. І я б узяла його на ручки, але габарити в нас не збігаються. Тож чухаю йому гриву і вимовляю те, що його заспокоює:

— Обіцяю, я тебе не кину.