Темна вежа: Темна вежа VII - Стівен Кінг

багатьма спритними фокусами в рукаві був Волтер О’Дим, але свій розум він, схоже, переоцінював. Навіть наполовину він не був такий розумний, яким себе вважав. Бо Мордред уже здобув те, що шукав у його голові, – інформацію про те, як Роланд і його друзі вибралися звідти. Йому навіть не довелося витягати її зі сховку в свідомості Волтера; все, що було потрібно, – простежити зворотний шлях цього йолопа.

Але спершу…

Волтерова усмішка трохи зблякла.

– Ви щось сказали, володарю? Мені здалося, що десь у надрах свого розуму я почув звук вашого голосу.

Немовля похитало головою. А чи є на світі той, хто не повірить немовляті? Хіба ж їхні личка – не втілення простодушності й невинності?

– Я б узяв тебе з собою, і разом ми вирушили б слідом за ними, якби ти погодився, – сказав Волтер. – З нас би вийшла чудова команда! Вони пішли в Край Грому до Девар-Тої, звільняти Руйначів. Я вже поклявся, що перестріну твого батька – твого Білого Батька – і його ка-тет, якщо вони насміляться поткнутися далі, і своєї обіцянки дотримаю. Адже, слухай мене, Мордреде, стрілець Роланд Дескейн на кожному повороті виступав проти мене, і більше я цього не терпітиму. Більше ні! Чуєш мене? – Від люті він підвищив голос.

Мордред невинно кивнув, округливши свої гарненькі оченята так, що це можна було сприйняти як страх, зачарування (чи те й те водночас). Безперечно, Волтер О’Дим пишався собою понад усяку міру, і питання тепер було тільки в тому, коли його схопити – зараз чи потім? Мордред хотів їстоньки, але вирішив, що трохи ще потерпить. Було щось напрочуд принадне у тому, щоб споглядати, як цей дурень гаптує останні миті свого життя, навіть про це не підозрюючи.

І знову Мордред накреслив у повітрі знак запитання.

Останні сліди усмішки злетіли з Волтерового обличчя.

– Чого я насправді хочу? Про це ти питаєш?

Мордред кивнув: так.

– Якщо хочеш правду, то мене цікавить зовсім не Темна вежа. Роланд – от хто не йде мені з думки й завжди мене супроводжує в душі. Я хочу бачити його мертвим. – Волтер уже не всміхався, його тон був жорстким і безапеляційним. – За всі ті довгі піщані ліги, що він переслідував мене; за весь клопіт, що він мені спричинив; і за Багряного Короля також – за справжнього Короля, розумієш; за його нахабство й затятість не здаватися у пошуках, хай би які перепони не траплялися на його шляху; а понад усе – за його матір, яку я колись кохав. – І притишивши голос: – Або принаймні жадав. У будь-якому разі саме він її вбив. Байдуже, яку роль я чи Рея з Коосу відіграли у тій справі, сам хлопець зупинив її дихання – своїми клятими револьверами, тупою головою і спритними руками.

Що ж до загибелі Всесвіту… я скажу, хай буде як буде: крига, вогонь чи темрява. Що такого доброго зробив мені Всесвіт, що я маю перейматися за його добробут? Усе, що я знаю, – життя Роланда з Ґілеаду було надто довгим, і тепер я хочу, щоб той сучий син пішов на харч хробакам. І забрав з собою тих, кого видобув.

Втретє і востаннє Мордред вивів перед собою знак питання.

– Звідси до Девар-Тої ведуть лише одні робочі двері, юний володарю. Ті, якими користуються Вовки… чи користувалися. Певно, тепер уже їхні походи в минулому. Роланд і його друзі справді пройшли крізь ті двері, але не хвилюйся, їм буде що робити, коли опиняться на тому боці. На виході їх зустрінуть, і зустріч буде не надто приязна! Може, ми візьмемо їх, поки вони розбиратимуться з Руйначами, позосталими Дітьми Родерика та істинними вартовими. Хочеш?

Немовля ствердно кивнуло, не вагаючись. Потім запхало пальчики до рота й заходилося смоктати.

– Так, – сказав Волтер, широко й сліпучо всміхаючись. – Голодний, авжеж, ти голодний. Але я певен, ми знайдемо тобі на обід щось ліпше од щурів і малих пухнастиків- шалапутів. Згода?

Мордред знову кивнув. Він теж не сумнівався, що пообідає кимось жирнішим.

– Можна, я пограюся в доброго татка і понесу тебе? – запитав Волтер. – Так тобі не доведеться перекидатися на павука. Брр! Мушу сказати, що павук – це не та подоба, за яку легко полюбити чи хоча б симпатизувати.

Мордред уже простягав рученята.

– Ти ж не обкакаєш мене, правда? – недбалим тоном спитав Волтер і зупинився на півдорозі до стільця. Його рука опустилася в кишеню, і Мордред з тривогою усвідомив, що підступний мерзотник щось від нього приховує: він знав, що так званий «капелюшок-розумака» не працює. І тепер збирався скористатися пістолетом.

Три

Насправді Мордред переоцінив здібності Волтера О’Дима. Та чи ж не притаманна ця риса всім юним? Можливо, вона навіть допомагає їм виживати. Хлопчикові, що дивиться на світ широко розплющеними очима, дешеві трюки найнезграбнішого в світі штукаря видаються чудесами. Лише насамкінець цієї гри Волтер зрозумів, що до чого, але він, лукавий, давно натренувався виживати, справді-бо, і коли розуміння прийшло, збагнув усе.

Є такий вираз – слон у вітальні. Ним описують життя з наркоманом, алкоголіком, забіякою. Люди сторонні часом запитують: «Як ви допустили, щоб таке тривало роками? Невже ви не бачили слона у вітальні?» І тому, в кого життя спокійніше, надзвичайно важко зрозуміти відповідь, найближчу до правди: «На жаль, він уже був там, коли я переїхав (переїхала). Я не знав (знала), що то слон; думав (думала), то предмет меблів». Отут для деяких – щасливчиків – настає момент, коли вони кажуть «ага», зненацька осягнувши різницю. Такий момент настав і для Волтера. Настав пізно, але не занадто.

Ти ж не обкакаєш мене, правда? – таке питання він поставив, але між словами «обкакати» й «мене» раптово збагнув, що в його домі – непроханий гість… який був там увесь час. І немовлям його аж ніяк не можна було назвати. То був довготелесий підліток з опуклим лобом, прищавим обличчям і помірно-допитливими очима. Напевно, ця візуалізація якнайкраще відображала стан Мордреда Дескейна, яким він був на ту мить, кращої Волтеру годі було уявити: малолітній хатній злодюжка, що, цілком можливо, «стирчав» від якогось аерозольного засобу для чищення.

І він перебував там увесь той час! Боже, як він міг цього не добачити? Зломщик же навіть не ховався! Він стояв, прихилившись до стіни, широко роззявивши рота, і загрібав усе, що бачив.

Його плани взяти Мордреда з собою – використати його, щоб покінчити