Темна вежа: Темна вежа VII - Стівен Кінг
Юку снилося, що вони з Джейком під помаранчевим сяйвом Місяця-Торговця. Джейк долучився до нього у своєму сні, й вони снили про Місяць Старого Блукальця разом.
Юку, хто помер? – спитав Джейк під однооким прищуром всезнаючого Торговця.
Юк, – відказав його друг. – Дела. Багато.
Старий Тандитник витріщався на нього порожнім помаранчевим поглядом, і Юк більше нічого не сказав. Натомість він знайшов у своєму сні ще один сон, і туди Джейк також вирушив за ним. Цей сон був кращий. У ньому вони вдвох бавилися в яскравих променях сонця. До них підійшов інший пухнастик – на вигляд сумний. Він намагався з ними поговорити, але ні Джейк, ні Юк нічого не зрозуміли, бо розмовляв він англійською.
СімМордреду бракувало сили витягти шалапута з мішка, а Найджел чи то не хотів, чи то не міг йому допомогти. Робот просто стовбичив у дверях Центру керування, вихиляючи голову то в один бік, то в другий, рахуючи й клацаючи гучніше, ніж до того. З його нутрощів повіяло чимось гарячим і горілим.
Мордред спромігся перевернути мішок, і шалапут, якому, певно, було півроку, не більше, випав йому на коліна. Його очі були напіврозплющені, та жовто-чорні очні яблука були тьмяні й не рухались.
Мордред закинув голову назад, морщачись від зосередження. Знову червоний спалах пробіг його тілом, і волосся спробувало стати сторч. Але, не встигнувши навіть здійнятися, воно зникло разом з немовлячим тілом, на якому росло. З’явився павук. Він підчепив тіло тваринки чотирма з семи лап і без зусиль підняв його до жадібно розтуленого писка. За двадцять секунд він висмоктав з пухнастика всю кров. Потім вгризся у м’який низ живота, розірвав його, підняв трупик вище і зжер кишки, що вивалилися звідти: смачні пакунки закривавленого м’яса, що обіцяли силу. Глухо постогнуючи від задоволення, павук вгризся глибше, переламав хребет пухнастика-шалапута і висмоктав краплини спинного мозку. Найбільше енергії давала кров – еге ж, завжди кров, Прародителям це було добре відомо, – але в м’ясі теж крилася сила. У подобі людської дитини (Роланд раз назвав його словом, яким у давньому Ґілеаді пестливо називали дітей: ба-бо) він не зміг би поживитися ні кров’ю, ні м’ясом. Найпевніше, захлинувся чи вдавився б. Але як павук…
Доївши, він викинув труп на підлогу, як раніше висмоктаних щурів. Їх прибрав Найджел, його відданий і заклопотаний дворецький. Але цього разу той здихатися решток не поспішав. Найджел стояв мовчки, хоч Мордред безліч разів проревів: «Найджеле, ти потрібен!» Довкола робота вже ширився запах горілої пластмаси, такий сильний, що ввімкнулися вентилятори на стелі. DNK 45932 стояв, повернувши обличчя з осліплими очима ліворуч. Це надавало йому на диво допитливого вигляду, немовби він помер, збираючись поставити важливе питання, як-от «У чому сенс життя?» або «Хто вкинув штани в юшку місіс Мерфі?»32 Хай там як, а його коротка кар’єра мисливця на щурів і шалапутів скінчилася.
Наразі Мордред був повен сил та енергії – свіжий харч був чудесний, – але так триватиме недовго. Якщо він залишатиметься в подобі павука, то використає поновлений запас сил швидше. Та якщо повернеться до свого немовлячого вигляду, то не зможе навіть злізти зі стільця, на якому сидів, і знову надіти підгузок (який, звісна річ, сповз із тіла під час перетворення). Але він мусив перевтілитися, бо в павучому тілі геть не міг чітко й прозоро мислити. Про те, щоб павук дедуктивно міркував, не могло бути й мови. Сама думка про це скидалася на чорний жарт.
Білий наріст на павучій спині заплющив свої людські очі, й чорним тілом пробігло густо-червоне світіння. Лапи підібгалися до тіла й щезли. Наріст, що мав вигляд голови немовляти, збільшувався в розмірах і набував чіткості рис, а тіло світлішало і прибирало людських обрисів. Сині очі немовляти (очі снайпера, очі стрільця) спалахнули. Він ще був сповнений сил після м’яса й крові пухнастика-шалапута, він відчував це, коли трансформація добігала кінця, але заразом утратив певну міру сили (так піна осідає в кухлі пива). І не лише тому, що змінював подобу. Просто він ріс – семимильними кроками. Такий ріст вимагав безперервного живлення, а на експериментальній станції «Дуга-16» харчів для нього було дуже мало, чорт забирай. У самому місті Федік – також. Звісно, були консерви, харчі в пакетах із фольги, напої-енергетики в порошках – такого добра вистачало. Але йому це все не підходило. Він потребував сирого м’яса, а ще більше – крові. Проте кров тварин лише нетривалий час могла підтримувати лавину його зростання. Вже дуже скоро йому знадобиться людська кров, інакше темпи його росту вповільняться, а згодом і зупиняться взагалі. Прийде біль від голоду, але той біль, що безнастанно свердлитиме йому всі життєво важливі органи, буде дрібницею порівняно з розумовою і духовною мукою від того, що на багатьох екранах він бачить їх, досі живих, возз’єднаних, втішених спільною метою.
Мукою від того, що він бачить його. Роланда з Ґілеаду.
Цікаво, звідки він усе це знав? Може, знання передалися йому від матері? Почасти так, бо він відчув мільйон Міїних думок і спогадів (а заразом і Сюзанниних), що ринув на нього потоком, коли її пожирав. Але звідки він міг знати, що те саме відбувалося й з Прародителями? Що, наприклад, вампір, котрий вихлебтав життя з одного француза, раптом заговорив французькою, й тривало так тиждень чи десять днів, він розмовляв нею, як рідною, аж поки це вміння не стало слабнути, як і спогади жертви…
Звідки він міг про таке знати?
А яке це мало значення?
Тепер він дивився, як вони спали. Хлопець, Джейк, прокинувся, але ненадовго, одразу ж заснув. А перед тим Мордред дивився, як вони їли: четверо дурисвітів і пухнастик – такий соковитий, сповнений сил, – вечеряли, посідавши в коло. Вічно вони сідали в коло, те коло вони утворювали, навіть коли сідали перепочити п’ять хвилин у дорозі, навіть не усвідомлюючи того, що окреслюють своє коло, яке відгороджувало їх від решти світу. У Мордреда кола не було. Хоч і новачок у світі, він уже розумів, що його ка – завжди бути поза колом, так само, як у північного вітру ка – віяти в межах половини компаса: з півночі на
