Ерагон - Крістофер Паоліні
— Я чув, що ти недавно втратив корабель.
— Останній із тих, які я мав, — зажурився Джоуд. — Уся моя команда — це були хоробрі та віддані люди. Навряд чи я коли-небудь тепер їх побачу… Єдине, що мені залишається, — відряджати каравани до Сурди та Джиліда суходолом, але хто може поручитися, що вони теж дійдуть. Я міг би винайняти чийсь корабель, але з недавнього часу за це ніхто не схоче братися.
— А скільки людей тобі допомагало? — спитав Бром.
— О, чимало по всьому узбережжю! Але всі торговці мають ту саму біду. Я знаю, про що ти подумав, адже сам міркував над цим не одну ніч. Тож навіть припускати не хочу, що серед нас існує зрадник, який мав би такі знання й силу. Бо коли так, то ми у великій небезпеці. Тому повертайся до Тронжхейма.
— Разом з Ерагоном, так? — обурився Бром. — Вони ж його там розірвуть. Це найгірше з місць, яке тільки можна вигадати. Ні, ще не час. Ти уявляєш собі поведінку гномів? Усі ж нападуться на хлопця! У Тронжхеймі він та Сапфіра не будуть у безпеці аж доти, доки ми не пройдемо хоча б туата ду оротрім.
«Гноми! — захвилювався Ерагон. — Де ж знаходиться той Тронжхейм? І чому він сказав Джоуду про Сапфіру? Він не мав цього робити, не спитавши мене!»
— І все ж таки їм потрібні саме твоя сила й мудрість, — озвався Джоуд.
— Мудрість! — пирхнув Бром. — Ти ж казав, що я старий буркун.
— Багато хто з цим не погодиться.
— Пусте! — відповів Бром. — Мені не треба пояснювати, хто я такий насправді. Ні, Аджихад упорається й без мене. Те, що я роблю, набагато важливіше. Але існування зрадника мене непокоїть. Чи не таким чином імперія довідалась, де…
І тут голос старого стишився до нерозбірливого шепоту.
— Цікаво, чому ж мені про це не повідомили? — вигукнув Джоуд.
— Можливо, вони намагалися. Адже, якщо зрадник існує… — завагався Бром. — Одним словом, я мушу повідомити Аджихада. Ти маєш людину, якій можна довіряти?
— Гадаю, що так, — відповів Джоуд. — Залежно від того, куди їхати.
— Та я й сам не знаю, — знітився старий. — Я довгий час був такий далекий від усього цього. Мої знайомі, певно, або вмерли, або забули про моє існування. Ти міг би відправити людину туди, де отримують твій товар?
— Так, але це ризиковано.
— А що сьогодні не ризиковано? — заперечив Бром. — Як швидко вона може поїхати?
— Скажімо, вже завтра зранку. Я пошлю її до Джиліда. Так буде краще, — відповів Джоуд. — Але як їй переконати Аджихада, що звістка саме від тебе?
— Даси посланцеві мій перстень. Але якщо він його загубить, я власноруч видеру з нього печінку. Це подарунок королеви.
— Ти все такий же веселун, — зауважив Джоуд.
Бром гмукнув.
— Ходімо до Ерагона, — трохи помовчавши, вирішив старий. — Я хвилююсь, коли він сам. Цей хлоп має талант де б не було вляпатися в халепу.
— Тебе це дивує?
— Чесно кажучи, не дуже.
Почувши, як відсуваються стільці, Ерагон припинив підслуховувати й розплющив очі. «Що ж це діється? — думав він. — Джоуд та решта торговців потерпають через те, що допомагають людям, ображеним імперією. Бром щось там знайшов у Джиліді, а потім сховався в Карвахолі. Що могло змусити людину вдавати протягом двадцяти років, що вона померла? До того ж, старий згадав про якусь королеву, тоді як жодне з існуючих королівств не має правительки. А ще до цієї історії якось дотичні гноми, що зникли під землею…»
Ерагон хотів почути відповіді на свої питання! Але зараз він ні про що не питатиме Брома, аби не зашкодити їхній справі. Ні, він зачекає, доки вони підуть із Тейрма, а тоді вже й наполягатиме, аби той розкрив усі свої таємниці. Ці думки ще вирували в голові юнака, як двері раптом різко розчинилися.
— Ну як, з кіньми все гаразд? — спитав Бром.
— Усе добре, — відповів Ерагон.
Вони відв’язали скакунів і подалися геть. Уже в центрі Тейрма Бром озвався:
— Джоуде, то ти нарешті одружився? Вітаю, вона дуже вродлива.
Здається, Джоуда не надто втішив цей комплімент.
— Та я й не знаю, чи доречні тут вітання, — зсутулив він плечі. — Гелена не дуже щаслива.
— Чому? Чого їй треба? — здивувався Бром.
— Того, що й усім, — зітхнув Джоуд. — Грошей, купу дітей, різних наїдків на столі та веселої компанії. Проблема полягає в тому, що вона з багатої родини. Її батько вклав у мою справу великі суми. І якщо збитки триватимуть далі, їй просто не вистачить коштів на життя, до якого вона звикла.
Запала мовчанка.
— Але годі про це, — сказав Джоуд. — То не ваші проблеми! Господар не повинен обтяжувати гостей своїми клопотами. Доки ви в моєму домі, єдине, що вас турбуватиме, це повний шлунок.
— Спасибі, — вклонився Бром. — Ми цінуємо твою гостинність. Під час подорожі ми звикли обходитись без жодних зручностей. Ти часом не підкажеш, де нам знайти якусь недорогу крамницю? Ми мандрували верхи, і наш одяг геть зносився.
— Звісно! Це ж моя робота, — зрадів Джоуд і почав теревенити про ціни й товари, аж доки вони не побачили його будинок.
— Ви не проти, якщо ми поїмо деінде? — раптом спинив він друзів. — Буде незручно, коли ми припхаємось додому прямісінько зараз.
— Як скажеш, — посміхнувся Бром.
— Дякую, — полегшено зітхнув Джоуд. — Давайте залишимо коней у моїй стайні.
Мандрівники зробили так, як запропонував господар, а потім усі разом подалися до великої таверни. На відміну від непривітного «Зеленого Каштана», тут було гамірно. Коли принесли головну страву — фаршироване молочне порося, — Ерагон жадібно впився зубами в м’ясо, але ще з більшою охотою смакував картоплю, моркву, ріпу та солодкі яблука, з якими його подали. Він надто довго не куштував нічого, крім впольованої дичини!
Вони просиділи за вечерею кілька годин, і за цей час Бром із Джоудом вдосталь наговорилися. Ерагон не заперечував, ліниво прислухаючись до їхньої розмови. Юнакові було затишно, лунала музика, їжі не бракувало.
Коли ж вони нарешті вийшли надвір, сонце вже схилялося до обрію.
— Ви йдіть собі вдвох, а я маю дещо перевірити, — сказав Ерагон, який вирішив провідати Сапфіру.
— Гаразд, але будь обережний, — неуважно погодився Бром. — Не барися.
— Зачекай, — озвався Джоуд. — Ти йдеш за місто?
Трохи повагавшись, Ерагон неохоче кивнув.
— Тоді обов’язково повертайся, доки не стемніє. Увечері браму замикають, і вартові не пустять тебе
