Ерагон - Крістофер Паоліні

— Яке ж велике це місто! — вражено прошепотів юнак.

— Певно, найбільше з усіх, які ти бачив, — посміхнувся Бром.

Коли мандрівники наблизилися до брами, вартові біля входу виструнчилися й перегородили їм шлях списами.

— Хто ви такі? — недбало спитав один із них.

— Мене звати Ніл, — прохрипів Бром, схилившись у сідлі. Старий узагалі набрав якогось дурнуватого вигляду.

— А хто цей другий?

— А це, перепрошую, мій племінничок Еван, ага. Ну, синок моєї, значить, сестрички.

— Зрозуміло, — нетерпляче кивнув вартовий. — Але чого вам треба в місті?

— Та він же, паночку, приїхав до свого давнього друзяки, — несподівано забелькотів Ерагон, — ну, а я ж із ним, виходить, разом, аби старий не заблукав. Літа ж його, бачте, уже не ті, та й голову дорогою напекло, ще переплутає все здуру.

Бром, підтакуючи, закивав.

— Гаразд, проходьте, — махнув рукою вояк, забираючи спис. — Але дивіться, щоб тихо поводились.

— Добре-добре, паночку, — знову забелькотів Ерагон, пришпорюючи коня.

Коли вони від’їхали, Бром випрямився в сідлі й сердито буркнув:

— Кажеш, голову старому напекло?

— Треба ж було якось підіграти, — озвався Ерагон.

Бром пирснув і відвернувся.

Будинки в місті видавалися похмурими й непривітними. Маленькі глибокі віконця майже не пропускали сонячного проміння. Вузькі двері ховалися в нішах. Дахи були пласкі й майже скрізь вкриті непривабною дранкою. Ерагон помітив, що споруди над міським муром були здебільшого одноповерхові, але ближче до центру ставали вищими. Проте, порівняно з укріпленою цитаделлю, усі вони виглядали наче іграшкові.

— Здається, це місто добре підготовлене до війни, — мовив юнак.

— У всі часи на Тейрм постіймо нападали пірати, ургали та інші вороги, — кивнув Бром. — Адже це великий торговельний центр. Тож місто, де повно скарбів, завжди було ласим шматком. Тутешні люди постійно захищають свій край від численних нападників. А допомагають їм воїни, яких надсилає Галбаторікс.

— А чому деякі будинки такі високі? — спитав Ерагон.

— Поглянь на цитадель, — махнув рукою Бром. — З неї видно все місто. Якби ворог прорвався крізь мур, на дахах поставили б лучників. Оскільки будинки вздовж муру нижчі, то стрільці на дальніх будинках не влучатимуть у своїх товаришів. Окрім того, якби вороги захопили передні будівлі, знищити їх було б значно легше.

— Ніколи не бачив такого планування, — здивувався юнак.

— Утім, до нього вдалися лише після того, як місто було спалено вщент під час одного з піратських нападів, — зауважив Бром.

Мандрівники крокували вулицею під допитливими поглядами мешканців.

«Порівняно з тим, як нас зустріли в Дареті, це просто королівський прийом, — гадав Ерагон. — Можливо, ургали ще не дісталися Тейрма». Проте він змінив свою думку, коли повз них, зачепивши юнака плечем, пропхався величезний чолов’яга з мечем на поясі. Тут були й інші, менш помітні ознаки лихих часів. На вулицях не гралися діти, а люди довкола виглядали якимись похнюпленими. Більшість будинків стояли покинуті, а подвір’я позаростали височезними бур’янами.

— Здається, нещодавно тут було непереливки, — припустив Ерагон.

— Як і скрізь, — похмуро сказав Бром, — але нам треба знайти Джоуда.

Вони від’їхали на інший бік вулиці й прив’язали коней до стовпа біля таверни «Зелений Каштан»…

— Чудово, — пробурчав Бром, глянувши на обдерту вивіску. Обидва ввійшли досередини.

Бруднувате приміщення виглядало підозріло. У каміні ледь жеврів вогонь, але ніхто з присутніх на це не зважав. По закутках, тримаючи келихи, сиділо кілька відвідувачів із вовкуватим виразом обличчя. За дальнім столом розсівся чолов’яга, в якого на руці бракувало двох пальців, і уважно розглядав свої обрубки. Шинкар, скрививши пику, завзято тер келих, незважаючи на те, що той був надтріснутий.

Спершись на шинквас, Бром спитав:

— Ви часом не знаєте, де можна знайти чоловіка на ім’я Джоуд?

Ерагон стояв поруч, шкодуючи, що не приготував на вході свого лука.

— А чом би я мав це знати? — визвірився шинкар. — Я що, стежу за всіма покидьками в цій богом забутій дірі?

Поволі очі всіх присутніх втупилися в прибульців.

— А може, все-таки згадаєте? — не вгавав старий, поклавши кілька монет на стійку.

Шинкар подобрішав і перестав терти свій келих.

— Може б, і згадав, — глузливо прошипів він. — Якщо прояснити мою пам’ять.

Бром спохмурнів, але виклав іще кілька монет.

— Ну, що ж, — погодився шинкар і хотів був простягти руку по гроші.

Але перш ніж він устиг їх торкнутися, чолов’яга без пальців гукнув з-за свого столу:

— Що це ти в біса робиш, Гарете? Адже будь-хто може сказати, де мешкає Джоуд! За що ти береш із них гроші?

Бром миттю сховав монети до своєї торбинки. Гарет кинув на чолов’ягу за столом убивчий погляд і, повернувшись до прибульців спиною, знову взявся за свій келих.

— Дякую, — гукнув незнайомцеві старий. — Мене звати Ніл. А це Еван.

— Я Мартін, — скинув той келиха вгору. — Ну, а з Гаретом ви вже знайомі.

Голос у чолов’яги був глибокий і різкий.

— Сідайте, — кивнув він на стільці. — Я не проти.

Ерагон, подякувавши, всівся спиною до стіни, аби бачити вхід. Мартін звів брови, але нічого не сказав.

— Ви щойно зекономили мої гроші, — озвався до нього Бром.

— Завжди до ваших послуг. Утім, не зважайте на Гарета, його справи останнім часом ідуть не дуже добре, — зітхнув Мартін, — Джоуд мешкає в західній частині міста, поряд з Анжелою, знахаркою. У вас торгова справа до нього?

— Можна й так сказати, — відповів Бром.

— Він нічого не купуватиме, бо кілька днів тому втратив іще один корабель.

— А що сталося? — пожвавішав Бром. — Це ж не ургали?

— Ні, — сказав Мартін. — Вони пішли звідси. Їх не бачили тут уже майже рік. Здається, вони подалися на південь або на схід. Та річ не в тому. Бачте, всі ми пов’язані з морською торгівлею. Але ось уже кілька місяців поспіль хтось грабує наші кораблі. Це не звичайні пірати, бо вони нападають лише на певних торговців. Джоуд — один із них. Дійшло до того, що ніхто з капітанів не береться перевозити їхні товари! Тому жити тут стає дедалі важче. Особливо через те, що деякі з тих торговців — найбільші постачальники товарів у всій імперії. Вони змушені подорожувати, відправляти товари суходолом, а це надто дорого коштує. До того ж, каравани не завжди доходять до місця призначення.

— І хто ж у цьому винен? — спитав Бром. — Адже мають бути свідки.

— Під час тих нападів ще ніхто не вижив, — похитав головою Мартін. — Кораблі виходять у море і зникають. Ніхто їх більше не бачить, розумієте?

Він схилився й тихо сказав:

— Моряки кажуть, що це магія.

Кліпнувши на мандрівників оком, чолов’яга задоволено відкинувся на спинку стільця.

— А що ви самі про