Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко

Ну, що тепер говорити?

«Доброго вечора, дорогі рибалки»?

«Вітаю, до вас приїхало Королівство»?

Наскільки легко гарні й благородні промови перетворюються на комедію, насмішку, фарс…

— Принц Олександр і принцеса Ельвіра! Чи згодні ви взяти одне одного за чоловіка і дружину?

— Згодні, — після короткої паузи відповіли вони одночасно.

— Тоді я, маг дороги Ліна Лапіна, оголошую ваш шлюб дійсн… ну, тобто, ви тепер чоловік й дружина. Вітаю.

Дехто в натовпі зааплодував. Я повернулася до наречених, глянула на них уперше: вони стояли, взявшись за руки, трохи розгублені, проте щасливі.

— А зараз я вас короную, — сказала я вже не так упевнено.

Вони опустилися на коліна і простягнули мені кожен свою корону. Я підійшла до принца, взяла «сосновий вінок» із його рук:

— Владою, даною мені королем Обероном…

Голос зірвався. Я із жахом подумала: «Що я роблю? Оберон не давав мені такої влади! Я не маю права… це самозванство!»

Я озирнулася. Рибалки, подавшись уперед, жадібно ловили кожен мій рух.

Без жодного слова я поклала корону із шишок на схилену голову принца.

Зрештою, нехай розбираються самі.

А мені час додому.

* * *

Цілісіньку ніч я вешталася берегом. Навіть викупалася разок. Вода була теплою, хвилі вляглися, берег спорожнів і потонув у темряві. Я довго лежала на спині, дивлячись на місяць, дозволяючи воді тихенько мене гойдати.

Повернулася в селище лише після сходу сонця. Значна частина човнів вже вийшла в море. Я йшла вузькою вулицею, із-за кожної огорожі мене проводжали уважні насторожені погляди.

Молодята почувалися чудово — поснідали молоком і хлібом, потім весело облаштовували клуню, намагаючись надати їй схожості з королівським житлом. Вони дивилися одне на одного з такою ніжністю, що я навіть забула про свій поганий настрій.

— Ну що? Королівство засновано? Можу я вже йти додому?

— Зачекай. Знадобиться зовсім трішки — кілька годин… в крайньому разі, кілька днів. Дай Королівству пустити коріння!

Минув день. Посеред клуні височіли два трони із соснових колод із прибитими спинками. Король і королева годинами сиділи на них, базікаючи про дурниці.

Прислуговувати їм староста доручив двом немолодим жінкам. Вони готували їжу, хоча й не дуже ситну, вимітали сміття та вибивали матраци. Новоспеченій королівській парі старі кланялися й говорили «ваша величність». Мене сторонились.

— Ну що? Це вже Королівство?

— Не зовсім. Зажди.

Я починала нервувати. Те, що відбувалося, видавалося мені безглуздою грою. «Королівство» скидалося на іграшковий мобільний телефон: і кнопочки є, і музика грає, і зовні майже як справжній… А зв’язку нема. І бути не може.

Молодята хотіли якомога частіше бути наодинці. Я поселилася, як безпритульна, на березі, під перевернутим човном.

— …Пані!

Був пізній ранок. Крізь діряве днище проникало сонячне проміння. Поряд стояв староста й заглядав під човен.

— Пані! Дозвольте з вами поговорити?

— Чом би й ні, — сказала я, підтягуючи до себе посох. — Говоріть.

Староста збентежено посміхнувся:

— Чи не бажаєте в мене поснідати? А то в молодят, певна річ, свої інтереси…

Я подумала і погодилася.

Будинок старости вразив мене зручністю й акуратністю: ні про які щілини й діри не йшлося. Стіни прикрашали тонкі рогожі, долівку встеляли грубі циновки. Велика піч, безліч плетених меблів, на поличках — мушлі, глиняні глеки, букетики сухих квітів.

— Дружина моя, — похвалився староста, простеживши за моїм поглядом. — Майстриня… Прошу снідати.

Стіл, накритий білою скатертиною, всуціль був заставлений тарілками, мисками та блюдами. Я зрозуміла, що голодна, що голодую давно, що риба приїлася і за шматочок ось цієї курки, приготованої в сметанному соусі, я готова коронувати кого завгодно — хоч Голяка. І просто зараз.

Я опанувала себе. Перевірила посохом, чи нема небезпеки? Ні, їжа принаймні не була отруєна. Я обережно поставила посох у куток — так, щоб у разі чого відразу дотягнутися. Не те щоб я чекала від Голяка неприємностей. Просто звичка така.

Лисий староста всівся навпроти. Розрізав курку. Поклав мені курячу ногу і стегно з рум’яною шкурочкою. Собі взяв гузно.

— У вас тут кури? — ризикнула запитати я.

— І кури, — староста статечно кивнув. — Живемо не бідно, не так, щоб рибою однією… Прогодуємо, кого треба. І палац побудуємо… все зробимо, дайте тільки час.

Я уп’ялася зубами в курячу ногу. Не втратити б пильності, не дати б себе заговорити.

— Ви, пані, дуже молоді. — Голяк їв акуратно, як людина, яка звикла щодня наїдатися від пуза. — Ви, цеє… Палити ж бо нас ні за що. Ми народ сумирний.

— Та хто ж збирається вас палити?

-А хто вас зрозуміє, магів. Іскри однієї досить. Селище ж дерев’яне. Сосна — вона горить…

— Не збираюся я вас підпалювати, — я відсунула тарілку. — Що ви таке кажете?

— Це добре, якщо не збираєтеся. А король ваш… теє. Не буде тут Королівства, хоч би він гопки скакав. Я ж закон королеуспадкування добре знаю… Від батька, від діда. Королівство само росте, як сосна з насіннячка. Якщо насіннячко гниле чи висохле, наприклад, — нічого не виросте, дуля. Як побачить ваш король, що не складається в нього, так і звелить нас палити…

— Мені він нічого не звелить. Я йому не підвладна, — випалила я.

Голяк схвально кивнув.

— А ось це добре, пані. Це добре…

— Стривайте. Чому тут не буде Королівства?

Голяк неквапливо витер пальці вишитою серветкою.

— Ви маг, пані, чи ж вам не бачити… несправжній король. Зіпсований якийсь, ніби гнилизна на ньому… З гнилого насіння що виросте?

Він ще говорив і говорив, але я не чула.

Несправжній король. Не буде Королівства. Усе намарно.

Розділ двадцять п’ятий

Водолази й новини

Не повертаючись у «тронну клуню», я пішла з селища. Староста дав мені вузлик з їжею і дерев’яну флягу з водою. Я йшла на захід по лінії прибою, не думаючи про тих, кого залишаю за спиною.

Нехай тішаться. Зрештою, вони справді люблять одне одного. Нехай збудують собі будинок, нехай вчаться ловити рибу… А сосновими коронами потім гратимуться їхні діти.

Я не бажаю їм зла. Однак і дивитися на них більше не можу. Краще вже самотою.

Кружляли над водою біло-сірі розкошлані птахи. Кричали, ловили рибу кривими носами й потім билися за неї, зчепившись і падаючи в піну прибою.

Чому не Оберон перший знайшов рибальське селище? Адже це місце так пасує для Королівства. Білий пісок і сосновий ліс, далекі скелі, гарні працьовиті люди… Чи живий Оберон? Чи живий Гарольд? Усі, кого я встигла полюбити, за кого я відповідала й кого зрадила, — вони