Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко

— А якщо у них робота позмінна?

— Що? — здивувалася Ельвіра.

— Ну, поки одні ловлять, інші відпочивають, а потім міняються місцями.

— Ні, — твердо сказав принц. — Уночі в морі небезпечно. Вони витягнуть човни надвечір, ось побачиш!

Ми знайшли собі місцину в тіні двох сосен, що виросли з одного кореня. Я прилягла на пісок, а принц і Ельвіра зайнялися власною зовнішністю.

Ельвіра вичісувала скублане волосся. Принц чистив піском пряжки на одязі та взутті. Вони працювали мов бджілки: розпрямляли, вирівнювали, пригладжували, відтирали плями. І на той час коли сонечко збиралося сідати, обоє виглядали якщо не блискуче, то принаймні не дуже обідрано.

— Непогано, — сказала я, не підіймаючись зі свого піщаного ложа. — Набагато краще, ніж було.

Принц глянув нерішуче:

— Ну… ходімо?

— А я вам навіщо? Ви ж король і королева… Я тут посиджу. На біса мені чужа слава?

Принц, шукаючи підтримки, глянув на Ельвіру.

— Ти обов’язково повинна піти, Ліно, — м’яко сказала принцеса. — Можеш не виступати наперед. Але ти ж — частина нашого Королівства, ти — маг дороги, люди відразу повинні тебе побачити. А про чужу славу взагалі говорити не доводиться — це твоя слава. Твоя, заслужена. І коли вони нас вітатимуть, ти мусиш бути поряд, розумієш? Це справедливо…

Я усміхнулася. Принцеса вміла бути переконливою.

— Ну добре. Тільки я здалеку подивлюся. Коли підете в замок чи куди там вас поселять — махнете мені рукою, от і все.

На тому й порішили.

Сутеніло. Принц мав рацію — зараз човнів у морі майже не видно. Усі жителі селища були тепер удома, і саме наставав час для явлення короля народові.

Узявшись попідруки, принц і принцеса пішли по смужці мокрого піску, як по килимовій доріжці. Я зачекала трішки й попленталася паралельним курсом — вище, берегом, від сосни до сосни.

Між селищем і морем було щось схоже на площу: високий камінь, немов пам’ятник, гладкі соснові стовбури, схожі на паркові лавки, різьблені дерев’яні ворота — вони стояли тут тільки для краси, бо огорожі навколо селища не було. Про наближення чужаків рибалки дізналися, звичайно, заздалегідь, бо звідки б тут узявся такий щільний, такий збуджений натовп. Усі, хто жив у селищі, виступили назустріч принцові та принцесі. Стрибали загорілі діти, ходили по піску колесом. Жінки вмлівали від цікавості — здалеку видно. Чоловіки намагалися бути статечними, проте й у них блищали очі й роззявлялися здивовано роти.

Ступаючи все повільніше, все величніше, принц і Ельвіра вийшли на середину площі й зупинилися.

Я потихеньку вилізла на схований серед сосен камінь. Стала навколішки. Відхилила колючі гілки від обличчя й виглянула, як партизанський розвідник.

Принц щось казав. На жаль, я не чула жодного слова — у соснах гудів вітер, відносив слова Олександра в море, до риб. Ельвіра слухала й привітно усміхалася. Жителі селища теж слухали, навіть діти не стрибати й не верещали. Я зручніше влаштувалася на камені. Скоро всі попадають ниць?

Олександр говорив. Рибалки слухали. Хвилини минали одна за одною. Дітвора заходилася знову гратися, і їхні крики, на відміну від неголосної мови Олександра, чудово долітали до моєї криївки.

Рибалки переминалися з ноги на ногу, переглядалися. У цих поглядах був подив.

Принц говорив. Обличчя його було спершу рожевеньким, потім стало буряково-червоним. Ельвіра все ще усміхалася, але усмішка була вимучена.

Що відбувається?

Я пригадала тривожне занепокоєння, що не давало мені спокою увесь день, міцніше вхопилася за соснові гілки — і раптом усе зрозуміла.

Та вони ж не схожі на короля й королеву!

Хоч скільки не начищай пряжки, не розгладжуй складки і старі мережива — принц і Ельвіра залишалися хлопцем і дівчиною, просто хлопцем і дівчиною, що припхалися казна-звідки і заявили права на трон. Королівський трон, якого в цьому селищі зроду, мабуть, не було…

Потихеньку, прагнучи не налягати на пошкоджену ногу, я зісковзнула з каменя.

* * *

— Я по-іншому це собі уявляв, — сумно пробурмотів принц.

Ми втрьох сиділи на гладкому сосновому стовбурі серед перевернутих човнів. Над морем підіймався великий жовтий місяць.

Місцеві жителі не хотіли образити принца й принцесу і не прогнали їх геть. Однак і до селища не пустили, сказали: треба порадитися.

— Про що їм радитися? Ну про що? Я не розумію…

На принца було шкода дивитися. Ельвіра сиділа, підібравши спідницю, суворо стиснувши губи. Як милість від жителів села нам була запропонована вечеря: казанок юшки й окрайчик хліба, за яким ми так скучили, що негайно зжували його до крихти.

Юшка залишилася. І зараз ми повільно хлебтали з одного казанка трьома круглими дерев’яним ложками.

— Ліно, — знову почав принц. — Ти як маг скажи: у чому наша помилка?

Я стенула плечима.

— Я ж маг, а не принцеса і не принц. Звідки я знаю, як засновують нові Королівства? — зауважила я.

— Добре… Як би вчинив Оберон?

Дарма він пригадав це ім’я. Я поклала ложку на край казанка.

— Ліно… Ну чого ти?

— Оберон ось що зробив би, — сказала я, стримуючи роздратування. — Він просто виїхав би перед ними верхи на Фіалку… і нічого б не сказав. Вони одразу ж визнали б його за короля.

— А якби у нього не було Фіалка?

— Тоді він вийшов би пішки. Глянув на них, і вони…

— Визнали б його за короля? Без слів? Чому?

— Бо він король! — я майже кричала. — Бо коли він прийшов до мене додому в куртці та простій шапочці, які у нас кожен хлопчак носить… я все одно зрозуміла, що він — король. Величність. У нього обличчя королівське. Не треба корони, не треба мантії. Нічого не треба. Якщо людина — король…

— А я не король? — страшним шепотом запитав принц.

Я замовкла, облизала губи.

— Я хіба так сказала? Просто ти запитав, що зробив би Оберон…

Ельвіра важко дихала. Дивилася на мене з ненавистю. Мабуть, раніше — кілька місяців тому — я злякалася б такого погляду. А зараз тільки усміхнулася:

— Не спопеляй мене очима. Я, може, більше за всіх хочу, щоб у вас було Королівство. Мені додому треба. Але, хай йому грець, я свій обов’язок виконала? Виконала. Я вас сюди привела? Привела. Давайте тепер виконуйте свій обов’язок, умовляйте їх, чи що, просіться на випробний термін…

Принц різко встав, відкинув ложку в пісок і попрямував до моря. Мушлі та дрібні камінчики обурено скрипіли під його чобітьми.

— Навіщо ти так? — запитала Ельвіра.

— Як? — здивувалася я. — Ну що мені тепер робити? Ви ж обіцяли мені Королівство!

— Олександрові бракує віри в себе! Ти мусиш підтримати його, а не принижувати… у таку мить!

— Елю, — сказала я несподівано для себе. — А якщо