Мої сімейні обставини - Анна Лерой

Сни ніколи не показують мені майбутнє. Не дивно, адже передбачення — це досить рідкісний відьомський дар. Так само мені майже не сняться звичайні спокійні сни, в яких я стою біля котла, спілкуюся зі знайомими, йду на роботу чи на навчання — картини з минулого чи сьогодення.

Зазвичай я бачу мандри: як я проходжу незнайомими землями, відвідую невідомі мені міста, спускаюся до нового узбережжя і блукаю в чужих полях — запахи, кольори і околиці зовсім інші. Чому так, мені невідомо. Може, я рвуся на свободу? Або у мене занадто буйна фантазія, і у снах я блукаю серед книжкових сюжетів і описаних кимось справжніх і вигаданих місць? Ніхто толком не підкаже.

Поки сни дають можливість відчувати себе краще, мені без різниці, з чого вони створені і на що вказують. Але останнім часом, а фактично від ночі в поїзді, мені не щастить: навіть уві сні немає порятунку від реальності.

За лічені дні сюжети кожен раз міняються, але ніяк не стають спокійнішими. Замість приємних місць і красивих міст я бачу тільки сіре мариво. Можливо, це через те, що в моєму житті більше немає ясності? Або ж тому що я відверто заплуталася? Чи справа в тому, що я не розумію до кінця, що саме творю і з чим борюся?

Всі мої дії у Феніксі всього лише гра на випередження, спроба змінити хоча б щось. Всього лише відчайдушна спроба, а не чіткі і точні дії. Амір міг би спланувати все від і до, він би не попався ні на один дядьків прийом. Тому його більше немає з нами. А що я? Продовжую смикатися. Адже інакше як я зможу згадувати Аміра або дивитися в очі Левісу? Альтернатива мені не подобається. І сни це прекрасно передають.

Сьогоднішній сон на рідкість огидний. Я знову і знову провалююсь у болото. Навколо туман, в стороні миготять чиїсь тіні. Мені страшно, я зовсім не пам'ятаю, як тут опинилася. З кожним новим кроком мої ноги все глибше затягує в себе в'язка рідина. Мені ніяк не вдається згадати, хто я. Ще більше часу йде на те, щоб зрозуміти, що це всього лише сон, і захотіти прокинутися. Але не так просто відкрити очі. У відповідь на моє бажання болото стає все більш глибоким і погано пахне. Дуже дивно і нестерпно пахне — нашатирем і чомусь апельсинами...

Я прокидаюся від болю. Сон відпускає мене з липкого полону, і за лічені миті я згадую все: відьом, архіви, документи, чай з отруйною добавкою... Голова гуде, мене нудить, в горлі ком завбільшки з той самий апельсин. Я намагаюся вдихнути хоча б краплю свіжого, не смердючого повітря, кашляю і витираю сльози. Все-таки це дійсно нашатирний спирт з дешевим апельсиновим ароматизатором.

— Заступнице, ви прокинулися, яка радість! — чую я схвильований жіночий голос.

— Де я? — шепочу. Губи погано мене слухаються, а в горлі жахлива сухість, так що шепіт це все, що мені дозволено. Голова розколюється, а очі... Мені доводиться торкнутися обличчя, щоб перевірити, що з ними все в порядку. Розкрити їх неможливо через біль.

— У палаці оберега, — тихо відповідає мені той же голос. — Мене звуть Ланада, і у нас дуже мало часу. Я накладу на очі компрес. Ви дозволите?

Я чую, як вона порається з водою і якимись склянками. Випадок з головним архіваріусом відучив мене вірити всім підряд. Але ось до мене доноситься запах свіжоскошеної трави з легкою домішкою лаванди, і я киваю, погоджуючись на компрес: здається, це саме те зілля, що мені зараз потрібно. Коли волога тканина опиняється на очах, я ледь стримую стогін полегшення. В голові трохи прояснюється.

— Я слухаю, — киваю.

— Зараз ви перебуваєте в гостьовому крилі, Заступнице Лайм. Ви тут вже майже добу. Я не можу вас вивести з палацу. Але можу провести сюди декого. Мене про це просили. У вас буде близько години на розмову. Травник, який продав вашому дядькові суміш для усипляння, вказав лише орієнтовний час. А нашатир, який передала відьма, прискорив процес. Ви прокинулися раніше...

— І хто ж мене хоче бачити?

— Ваш брат, Заступнице Лайм. І його відьма.

Який з братів, хочу запитати я, але вчасно прикушую губу, не даю дурному питанню зірватися з язика. Значить, Левісу пощастило більше. А я бездарно попалася тоді, коли всі потрібні нам докази вже були у мене на руках. Нерозумно-то як!

— Поклич їх, — прошу я Ланаду і знесилено відкидаюся на подушках. Зілля дуже повільно, але діє. Але зможу я бачити без болю найближчим часом чи ні — не так важливо. Левіс знайшов мене, а я не впевнена, що готова зізнатися братові в своїй дурості.

Ланади немає досить довго. За цей час я звикаю до неприємних відчуттів, а голова майже перестає боліти. Нарешті можна відкрити очі і переконатися, що я саме там, куди не збиралася повертатися.

Наді мною трохи запорошений балдахін. Ще б пак! Гостьове крило вже давно не користується попитом. Посольства воліють займати готелі в центрі, а торговельні союзи вже давно придбали нерухомість поруч з палацом оберега. Раніше тут ночували випадкові гості і далекі родичі. Одного разу в цих кімнатах зібралося більше десяти відьом: якийсь конгрес, настільки популярний, що жодна вежа і окружні пансіони були не в змозі вмістити всіх охочих.

До світанку ще далеко. Повітря в кімнаті прохолодне і свіже. Я сідаю в ліжку, міняю сама собі компрес і безмовно чекаю, вдихаючи легкий аромат лаванди. Якщо встану, то можу нашуміти, а вночі звуки розносяться навіть занадто добре. Мені залишається тільки чекати. Через нещільно запнуті штори видніється похмуре небо і розсип зірок. Гостьові спальні на другому поверсі, так що вид з вікон відкривається дуже привабливий. Шкода, що зараз не час милуватися природою.