Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

Коли станцію рвонуло й вона викинула на тисячі метрів угору свої понівечені нутрощі, я був на оглядовому майданчикові, Штонь — у модулі антени-передавача, Арвід із Люком — у машинній залі, а Самарін, Ван Колден та Лютьєнс — у самісінькому пеклі. Біля екстрапросторового перетворювача. Оцього чоловіка, що мав приїхати сьогодні, на станції взагалі не було. І я цим дуже втішений. Бо сказати, що це мій друг — значить нічого не сказати. Разом зростали. Разом навчалися. Навіть в армії разом служили. У третьому добровольчому, ну, в тому самому, що… Гаразд, це не має значення. Вагоміше дещо інше. Його з нами не було. Востаннє я бачив його, коли він нав'ючував на старий джип осердя аварійного захисного генератора. Нав'ючував і казав, що коли заїхати в район локальної просторової деформації, викликаної лінійним викривленням структур тахіонного потоку, та ввімкнути аварійний генератор і спробувати врівноважити частоту коливання хвиль енергетичного захисту з частотою пульсації тахіонного поля довкола станції, то виникне ганус-ефект. Він проявить себе в резонаторному відображенні високих енергій, — тоді станцію буде врятовано.

Я замахав руками: мерщій, мерщій, чого зволікаєш, — рушай, ти ще встигнеш. Тим часом подумав: добре, що він не технар. Адже він теоретик до самісінької кісточки. Теоретично згідно з його розрахунками все так, як він казав, і в принципі могло б бути. Але я кінчав технологічний. Я бачив: станція доживає останні хвилини. Сама тільки надбудова аварійного генератора за польових умов потребуватиме кілька годин. А ще ж треба приєднатися до ЛЕП. З його здібностями електрика лише цього бракувало. Отож, подумав я, добре, що тебе через якусь мить тут не буде. Я ще мав слабку надію на те, що захист витримає і процес стабілізується. Але вона полетіла шкереберть, а вкупі з нею — чудова й зваблива ідея одержувати енергію з нічого та пересуватися з надсвітловою швидкістю. Станція спухла страхітливою ліловою грудомахою кілотонного вибуху. І нас не стало.

Машину він поставив там, де завжди. Біля колишнього кінотеатру. Понівечені балки, розкидані навсібіч конструкції. Немов тут розпустилася немислима квітка руйнації. Записав показання першого датчика, залишеного тут ще минулого разу. Після того рушив у бік колишнього центру міста. Крокував повільно, намагався триматися середини захаращеної, непридатної для руху вулиці. Кобуру з пістолетом пересунув на живіт і розстібнув.

Отямився я в жахному сірому хаосі, що згортався клубками. Довго не міг ніяк збагнути, що зі мною? Де моє тіло, де голова? Чому зник довколишній світ, а я все-таки є. Бо ж я міркую, відчуваю, чую, бачу. Переймаюся жахом та відчаєм. Спершу мені здалося, що, крім мене, ніде в цьому світі — він скидався тепер на абстрактний живопис — не зосталось ані душі. Але згодом виявилося, що я не сам. Нас семеро. Семеро висмикнутих із життя, одначе живих згідно із законами якоїсь безглуздої випадковості людей. Потім ми об'єдналися з наміром зробити з цього скупчення маривних снів щось прийнятне для існування. Але то було потім. А перші наші зустрічі завдавали нам самих неприємностей.

Місто евакуювали за кілька днів до вибуху. Одразу, тільки-но зрозуміли, що з дослідною станцією кояться якісь негаразди. Група науковців залишалася там до останньої миті. Яка вона була, та мить, тепер відомо кожному. Він знову пригадав, як підхопило та пожбурило його на землю. Як отямився, притьмом схопився й довго дивився на лілове жовно, — ще хвилину тому там було місто. Збагнув: кінець. Перевів погляд на розкидані по дорозі уламки приладів, перевернуту догоричерева машину. І знепритомнів знову. На той час дозиметр екстравипромінювання в нього давно зашкалив. Якщо казати, як є, то в ті хвилини, коли він стояв і дивився в бік міста, не відчуваючи ні болю від падіння, ані від ураження променями, він був значно ближчий до смерті, ніж до життя. Але, бачте, вижив. І знов у місті. Точніше, на його руїнах.

Я не знаю, ким треба бути, щоб запроектувати експериментальний реактор у центрі мегаполісу. Тепер важко навіть уявити, що двохсотметрова зона відчуження навколо корпусу Б та піддашки із супербетону здавалися надійним захистом від будь-яких несподіванок. А втім, науковців, які розробляють подібні станції, зрозуміти можна. Важко уявити собі щось безневинніше, ніж реакція Кроулі-Джонса, яка відбувається в обмеженому просторі реактора завбільшки з наперсток. Доти, звісно, безневинне, поки не почнеться дестабілізація просторово-часової структури довколишнього середовища. Тепер ми все це розуміємо. Гадаю, що й там, звідки я сьогодні чекаю гостя, теж це осягнули. Штонь і Лютьєнс намагалися навіть математично обчислити умови, за яких реакція екстрапросторового перетворення виривається з-під контролю. Я одразу сказав їм, що в них нічого не вийде. Що та математика, яку ми опанували, так само непридатна для розрахунку феноменів екстрапростору, як Євклідова геометрія непридатна для характеристики внутрішньоатомних процесів. Найбільше, що нам пощастило б, — це вибудувати математичну модель деяких варіантів зіткнення екстрапросторових структур з ординарним простором. На практиці воно нічого нам не давало.

Місто. Певна річ, ніякого міста не було. Купи руїн. Величезний кратер натомість корпусу Б. Коли він уперше побачив зроблені з супутника фотознімки, вони його потрясли. Цілковита ілюзія, ніби хтось грав у кеглі, хаотично, бездумно випробовуючи свою силу на будинках, мостах, квітниках та скверах. Ударна хвиля вибуху силою в одну-дві кілотонни не могла завдати такої шкоди. Хоча — це була не єдина несподіванка, що з нею ми зіткнулися потім, коли досліджували наслідки та причини катастрофи.

Багато чого в цих роботах йому було не до душі. Насамперед, майже нав'язливий інтерес військовиків до того, що, і це було очевидно, не можна використати як зброю. Хіба що як знаряддя самогубства. Не подобалася вимога підганяти всі факти, навіть ті, котрі взагалі ні в які ворота не лізуть, під офіційну версію того, що сталося. Не подобалось і те, що будь-які дії в ураженому районі надто жорстко та безглуздо контролювалися цілою купою всіляких бюрократичних інстанцій. Та найбільше лякала й пригнічувала перспектива доконечної дезактивації ураженої території. Бо місто все-таки було.

Уперше йому це відчулося,