Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

за двадцять од тебе. Надто, коли він засвічує фотоплівку та викликає девіацію точних приладів? Та оце, власне, все, чим подібні міражі себе утверджують. Зате він їх бачить. Інколи. Відтоді, як його накрило. Як станція здійнялась у повітря, а він вирушив тією самою шосейною дорогою, де потім загинули дозиметриста, і все ще сподівався, що захист витримає, а спину йому вже проштрикували невідчутні потоки променів та наздоганяла ударна хвиля невидимого, але страшного вибуху. Дісталось йому тоді по саму зав'язку. Але, опинившись між життям і смертю, він усе-таки повернувся до життя. І був майже втратив оту тонку нитку, що пов'язувала світ реальності з недоступним для нього світом. У всякім разі, викликати ці міражі за власним бажанням він не міг. Але міг бачити їх. Ніхто, крім нього, тих міражів не бачив. Бо й на дорозі він був сам-один. Ніхто не вірив у те, що він спроможний відчувати щось таке, що переступає межі реальности. Міражі володіли ним тоді, коли він належав до їхнього світу, а не до світу людей. Але відповідно до того, як його здоров'я доходило стану, званого лікарями нормою, міражі залишали його. Разом із болем через потрощені кістки. Тепер вони навідували його не частіше ніж тупе ниття в забитому місці голови, і як сигнал, що погода мінятиметься. А проте він був певен (якби комусь обмовився про це, неодмінно порадили б звернутися до психотерапевта), що його видива — справді всього-на-всього міраж. Точніше кажучи — відображення чогось реального, але такого вже й недосяжного, як отой оптичний обман удалині, як удаваний символ оази для замордованого пустелею та спрагою подорожнього.

Він стиснув зуби, грюкнув дверцятами кабіни й дав газ. Уперед! Ополудні він в'їхав у місто.

* * *

Від самого ранку я марно намагався позбутися головного болю — отого невід'ємного супутника дешевого вина. Анальгін, гіркий, мов докір сумління, та холодний душ лише додали неприємних відчуттів. Голова тріщала, розплачувалася за вчорашнє, а перед очима хитався сірий туман. Зате ранок був напрочуд ясний і гарний. Центр міста нібито вже й спав, але остаточно ще не прокинувся. (Від першої ночі до сьомої ранку автомобільний рух у нас заборонений, і той, хто це запровадив, мабуть, мав рацію, хоча для водіїв воно, може, й не зовсім зручно). Зате прокинулися кілька затишних закладів, де з самісінького ранку можна посидіти за склянкою мінералки або чашкою кави. (От би подивитися на того негідника з муніципалітету, коли він прокидається з перепою, — хай би знав, як забороняти торгувати зранку спиртним!) Утім, сьогодні мені до алкоголю зась — адже я чекаю гостя. А оскільки до його маршруту входить неодмінне відвідування корпусу Б, ну, отого, де тепер відчинено маленький ресторанчик, я вирішив зачекати його саме там. Колись я підстерігав його при самому в'їзді до міста. Але він чомусь уникав магістрального шосе, тож я кілька разів був розминувся з ним. Тоді я почав більше орієнтуватися на засвоєння дивакуватих звичок мого гостя, ніж на логіку. Навіть якщо він виїхав години за дві до світанку, час у мене ще був. Тому я попростував до корпусу Б повільно, з насолодою вдихаючи ранкову свіжість та милуючись квітучими деревами настільки, наскільки мені дозволяло це робити свердло, яке періодично прокручувалося в моїй голові, та огидний хробак очікування, що безжально смоктав мене зсередини.

Од ресторану відгонило чимось горілим і масним, тому я туди не пішов, хоч і знав напевно, що зустріну там когось із семи. Офіціант виволік для мене стілець надвір, кинув на угвинчений в асфальт столик під тентом кремову скатертину та поставив чашечку кави. Я сидів, дихав гарячим кавовим ароматом і намагався ні про що не думати: ні про сімох, ні про те, що робитиму, коли до мене з'явиться гість, — як допомогти йому на випадок чого? Припустимо, він подереться на руїни. Я буду поруч із ним. Мутанти вловлюють флуктуації моєї свідомості, тож навряд чи зважаться напасти на нього. Припустимо, о, це можна припустити сміливо, йому стане розуму не скрутити собі в'язи серед нагромаджень будівельного сміття, не поламати ноги, — тобто, не покалічитися, бо ж не маленький же справді. Тож після всього, як він тут поволоводиться певний час та дістане якусь, не вельми небезпечну, дозу біоактивного впливу, він повернеться назад, на базу, й забере з собою нікому не потрібні показання датчиків, минулого разу він їх тут наставив до біса. Може, тоді він забере з собою і ту, нічим не підтверджену переконаність у тому, що тут, на місці аварії дослідної екстрапросторової станції, кояться таємничі та дивні речі, і що руїни міста ні в якому разі нищити не слід. (Коли ті звалища нарешті приберуть, мені особисто легше стане на серці. Адже тоді в нього не буде зачіпки, щоб їздити сюди зі своїми приладами, зі своєю тугою та спогадами, на це гладеньке бетонне пустирище. Більше я ніколи його не побачу, зате буду цілком спокійний хоча б щодо того, що моєму ліпшому другові, котрий зостався по той бік бар'єра, який розділив нас та все людство, не загрожує небезпека. Він не стане жертвою мутованого шакала або не ступить ногою на маленьку, завбільшки з долоню, біоактивну зону екстрапросторової аномалії. Таких «долонь» серед руїн чимало. А якщо ступить, тоді я його не врятую, не… (Столик раптом здригнувся, крізь нього пробігли хвилі, а чашка з кавою вислизнула з моїх рук, брязнула об асфальт і зробилася на ньому каламутною ртутною краплею, помінявши свій сріблястий колір на сіро-буро-малиновий.

«Ні. Стривай-но. Я спокійний, я нічого не боюся, цілковито володію ситуацією. Мої руки — не драглисті мацаки медузи й не корячкуваті деревні відростки. Нормальні людські руки. Стіл — це стіл, а не корито апельсинового желе із запахом озону. Так. Усе гаразд. Знов, як було. Мені двадцять сім, я живу в чудовому місті, тут у мене багато друзів, цікава робота. Учора трішки перебрав. Авжеж. Саме так. Ось від чого в мене болить голова. Одначе незабаром воно минеться, тільки-но вкину до рота ще одну пігулку анальгіну.

— Ви впустили чашку, — офіціант дивився вниз на купку череп'я.

— Так. Вибачте. Ще одну каву, будьте ласкаві.

«Усе гаразд. Ніхто із сімки вже, певно, нічого не відчув».

— Тобі недобре? Що з тобою? Озовися! — почувся в мені лункий