Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Хлопець скочив на ноги й хутко вдягнувся. Вчора він ледве доплентався до своєї кімнати, важко пересуваючи здерев’янілі неслухняні ноги, й одразу, не повечерявши, впав на постіль і забувся тяжким сном без сновидінь.

А зараз, навіть не умившись як слід, він вискочив із хати й пішов розшукувати батька. В саду, як і завжди, зібралися для молитви всі члени місіонерської громади. Незважаючи на те, що руки ченців були молитовно складені, а голови опущені, Оскару здалося, що двоє-троє з них провели його підозрілими поглядами.

Він трохи сповільнив кроки, та невдовзі вже знову мчав щодуху — цікавість не давала йому спокою і примушувала бігти вперед. Зараз найголовніше — з’ясувати, який результат дали експерименти Гумбольдта із зеленими кришталиками.

Фіранки на вікнах будиночку, в якому розмістився вчений, усе ще було запнуто. Це здалося Оскару дещо дивним. Він добре знав, що зазвичай батькові цілком вистачало кількох годин сну. Наблизившись до дверей, юнак постукав.

Ніхто не відповів.

Він постукав удруге й покликав батька.

Ченці-місіонери так само стежили за ним. І хоча сонце вже припікало йому потилицю, в животі у хлопця похололо. Він постукав іще раз, але відповіді так і не було.

Він уже збирався було піти, коли почув із-за дверей голос Шарлотти, який стиха запитав:

— Хто там?

— Це я, Оскар. Відчини!

Двері злегка прочинилися, і Оскар побачив бліде обличчя кузини. Вона скоса глянула на ченців у садку, схопила юнака за руку й затягла до будиночку. Щойно він переступив поріг, як вона захлопнула двері й засунула клямку.

— Що відбувається? — ошелешено запитав Оскар. — І навіщо вам знадобилося з усього робити таємницю? Чого це ви зачинилися? Я вже гадав, що…

— Помовч! — Шарлотта приклала палець до рота, кивнувши на Гумбольдта. Учений, глибоко замислившись, стояв перед яскраво освітленим столом, на якому було розкладено інструменти. Його очі захищали окуляри, а зверху сюртука він вдягнув щось на кшталт халату.

— Він пропрацював цілу ніч, іще й не лягав… — прошепотіла Шарлотта, підводячи Оскара до столу. Еліза, яка сиділа на лаві в кутку, кивнула йому. — Ми боялися, що це хтось із місіонерів, тому й не відчиняли, — пояснила дівчина.

— Але чому?

— Не можна, щоб вони знали про те, що тут відбувається. Ти ж пам’ятаєш, як позавчора ввечері, прощаючись із нами, панотець настійно радив нам у жодному разі не підходити й близько до плато?

— Та, здається, щось таке було.

— Він ясно дав зрозуміти, що, хоча сам і не вірить у всілякі жахливі розповіді, але місцеву громаду такий вчинок може налаштувати проти нас.

— Так-так, справді, — підтвердив Оскар. — Тепер і я згадав… Невже вони вже щось пронюхали?

— Схоже на те. Принаймні, вони якось дуже дивно поводяться. Тому нам знадобилися фіранки й зачинені двері.

Оскар витягнув шию.

— Ви щось з’ясували? — його погляд упав на сталеву кришку контейнера, в якому й досі витанцьовували, пересувалися й видзвонювали дивні зелені кришталики.

— Гумбольдт припускає, що це дещо на кшталт рослин, — сказала Шарлотта. — Абсолютно не відомі науці. Такої форми життя просто немає на Землі.

— Звідки ж вони взялися?

— Можливо, із глибин Всесвіту.

— І якого ж висновку ви дійшли?

— Ось поглянь сам! — Гумбольдт зняв захисні окуляри й показав на стареньке бляшане цеберко, що стояло в темному кутку. Оскар одразу помітив його, проте досі не звертав на це особливої уваги. Зараз же він зацікавлено наблизився до цієї «лабораторної посудини». На дні цеберка щось зблискувало.

— Що це таке?

— Я посадив їх минулої ночі. Дивись, як швидко вони розвинулися, — не без гордощів промовив дослідник.

Оскар придивився уважніше. Вміст відра мав досить, загрозливий вигляд. Від його дна здіймалися вгору паростки, схожі на голки, виготовлені із зеленого скла. Поки він їх розглядав, одна з голок зі скреготом розкололася навпіл, і з неї з’явився новий пагін, довший і товщий за перший. Обидві половинки першого пагона зникли у ґрунті на дні відра. Не минуло й кількох хвилин, як на цьому місці з’явилася пара нових рослинок. Повітря сповнилося дзвону і співів. Ці стебельця виглядали такими тендітними, що, здавалося, найменший вітерець потрощить їх на друзки. Проте Оскар розумів, що це оманливе відчуття, й вони цілком здатні дати собі раду.

— Виходить, це і справді рослини?

Учений кивнув.

— Так, але не звичайні, а, так би мовити, скляні. В основі їхньої будови лежить не карбон, як у всіх земних істот, а силіцій. А цей елемент переважає не лише у складі мінералів, що утворюють пісок, але й у віконному склі.

— Як же тобі вдалося так швидко їх виростити? — гидливо скривившись поцікавився Оскар.

— За допомогою води. Їм вистачило лише кількох крапель.

— І все? Тільки вода?

Гумбольдт знову кивнув.

— Я з’ясував, що цій формі життя для розвитку потрібні лише три речі: вода, силіцій, якого вдосталь у тутешньому піску, й тепло. Прямі сонячні промені не дають їм розвиватися, проте в затінку, а почасти й просто в темряві вони ростуть чудово.

— І це все виросло в тебе від кількох крапель? А що б могло статися, якби кришталики потрапили до якогось джерела або водойми?

— Боюся про це навіть думати. Наслідки могли б бути просто жахливими. Але поглянь сюди — адже ти ще не бачив найдивовижнішого. Ми пересвідчилися, що ці створіння здатні набувати вигляду інших істот. Вони проникають усередину їхнього організму й замінюють звичайні клітини на силіцієві. Мій дослід із