Меч приречення - Анджей Сапковський

— Тепер усе зрозуміло, — мовив Геральт. — Видно, дракон століттями перебував у тих печерах, у летаргії. Я про такі випадки чув. Там мусить бути його скарбниця. Тепер я розумію, чому перекрили міст. Хтось хоче накласти лапу на скарбницю. І цей хтось — Недамир Кейнгорнський.

— Саме так, — підтвердив трубадур. — Зрештою, весь Голопіль аж кипить із цієї причини, бо там уважають, що дракон зі скарбницею їм належать. Але не сміють задиратися з Недамиром. Недамир — іще дітвак, навіть голитися не почав, але вже встиг показати, що задиратися з ним — річ небезпечна. А цей дракон йому потрібен, тому він так швидко зреагував.

— Ти хотів сказати, що йому потрібна скарбниця.

— А ось так, що більше дракон, аніж скарбниця. Бачите, Недамир гострить зуби на сусіднє князівство Маллеору. Там після раптової та дивної смерті князя зосталася княжна у віці, так би мовити, ліжниковому. Вельможі з Маллеори неохоче дивляться на Недамира та інших женихів, бо знають, що новий владика притре їм роги, не те, що віскрява княжна. От і вигребли звідкись старе покрите курявою пророцтво, яке твердить, що митра та рука дівчати дістануться тому, хто переможе дракона. Оскільки дракона ніхто тут віками не бачив, думали, що мають спокій. Звісно, Недамир посміявся з легенди, взяв би Маллеору збройною рукою та й уже, але, коли розійшлася звістка про голопільського дракона, зрозумів, що може побити маллеорську шляхту її власним оружжям. Коли б з’явився там, несучи голову дракона, простолюд привітав би його як посланого богами владику, а вельможі не сміли б навіть писнути. То чи дивуєтесь, що рвонув за драконом, як кіт з міхуром на хвості[5]? Особливо за таким драконом, що ледь ногами совгає? Та ж це для нього дарунок, посмішка долі, матері його ковінька.

— А дороги загородив, щоб не допустити конкурентів.

— Певно, що так. Конкурентів та голопільців. А ще по всій околиці розіслав кінних із глейтами. Для тих, що мають отого дракона вбити, бо сам Недамир не прагне особисто входити до печер із мечем. Миттю прикликали найславніших драконоборців. Більшість із них ти, Геральте, мабуть знаєш.

— Можливо. Хто приїхав?

— Ейк із Денесле — раз.

— А щоб тебе…, — відьми́н тихенько свиснув. — Богобійний та цнотливий Ейк, лицар без догани і докору, власною особою…

— Ти його знаєш, Геральте? — спитав Борч. — Він справді такий митець проти драконів?

— І не лише проти драконів. Ейк упорається з будь-яким страховиськом. Убивав навіть мантикор та грифів. Кількох драконів теж побив, я чув про те. Вправний. Але псує мені інтереси, холерник, бо грошей не бере. Ще хто, Горицвіте?

— Рубачі з Крінфріду.

— Кінець драконові, навіть якщо видужав. Ця трійця — то згуртована банда, воюють не дуже чесно, але дуже ефективно. Вибили усіх ошлусгів та вилохвостів у Реданії, при нагоді згинуло троє червоних драконів та один чорний, а це щось та означає. Вже всі?

— Ні. Прилучилося ще шестеро краснолюдів під командою Ярпена Зигрина.

— Цього не знаю.

— Але про дракона Оквіста з Кварцової Гори чував?

— Чував. І бачив коштовне каміння, що походило з його скарбниці. Були там сапфіри унікального кольору та діаманти завбільшки з черешню.

— Ну то знай, що саме Ярпен Зигрин та його краснолюди упорали Оквіста. Була про це складена балада, але поганенька, бо не моя. Як ти її не чув, то нічого не втратив.

— Це всі?

— Так. Якщо не лічити тебе. Ти твердив, що не знаєш про дракона, хтозна, може це й правда. Але тепер уже знаєш. І що?

— Нічого. Цей дракон мене не цікавить.

— Ге! Хитро, Геральте. Бо глейту ти і так не маєш.

— Повторюю, — мене цей дракон не цікавить. А що з тобою, Горицвіте? Чого тебе так тягне у той бік?

— Як завжди, — трубадур знизав плечима. — Потрібно бути близько подій та пригод. Про бій із цим драконом піде слава. Звісно, я міг би скласти баладу на підставі розповідей, але інакше вона звучатиме із уст того, хто бачив битву власними очима.

— Битву? — засміявся Три Галки. — Хіба щось таке, як забивання свині або четвертування туші. Я чув і дивом дивувався. Славні войовники мчать сюди, аж коней заганяють, щоб дорізати напівздохлого дракона, отруєного якимось простаком. Тягне мене на сміх і блювоту.

— Ти помиляєшся, — сказав Геральт. — Якщо дракон одразу ж не загинув від отрути, то його організм напевно вже її переборов і дракон повністю одужав. Зрештою, це не надто суттєво. Рубачі з Крінфільду і так його уб’ють, але без битви, як хочеш знати, не обійдеться.

— То ти ставиш на Рубачів, Геральте?

— Звичайно.

— Коби не так, — озвався стражник-мистець, який досі мовчав. — Драконище — магічне створіння, то і не вбити його інакше, як чарами. Якщо хтось його впорає, то чарівниця, яка тут учора проїжджала.

— Хто? — Геральт схилив голову.

— Чародійка, — повторив стражник. — Та ж кажу.

— Своє ім’я назвала?

— Назвала, але я забув. Мала глейт. Молода була, по-своєму вродлива, але ті очі… Самі знаєте, пане. Аж морозить, коли така зиркне.

— Ти щось про це знаєш, Горицвіте? Хто б це міг бути?

— Ні, — скривився бард. — Молода, вродлива і ті очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна, котру я знав, а знав я їх чимало, не виглядала старшою двадцяти п’яти-тридцяти. А деякі, як я чув, ще пам’ятають ті часи, коли бір шумів там, де нині стоїть Новіград. Зрештою, нащо еліксири з мандрагори? А очі собі, певно, теж мандрагорою закрапала, щоб блищали. Баби та й уже.

— Не була вона рудою[6]? — спитав відьми́н.

— Ні, пане, — відповів десятник. — Чорнявка.

— А кінь, якої масті? Гнідий із білою зірочкою?

— Ні. Вороний, як вона. Але, панове, кажу вам, вона дракона заб’є. Дракон — це робота для чародія. Людська сила його не подолає.

— Цікаво, що сказав би на це швець Козоїд, — засміявся Горицвіт. — Мав би він під руками щось міцніше за чемерицю та вовчі ягоди, то драконяча шкура вже б сушилася на голопільському гостроколі, балада була б готова, а я б не пражився отут на сонці…

— А як трапилося, що Недамир не взяв тебе з собою? — спитав Геральт, скоса поглядаючи на поета. — Адже ти був у Голополі, коли він вирушав. Невже король не любить мистців? З якої причини ти тут пражишся, замість пригравати біля королівського стремена?

— Через одну молоду вдовичку, — похмуро сказав Горицвіт. — Холера б його взяла. Я загуляв, а наступного дня Недамир з рештою вже були за рікою. Навіть отого Козоїда з