Дзеркало - Мирослава Кривуца

**********
Сонячні промені впали на білі квіти. Анна розплющила очі. “Мабуть проспала сніданок”. – Подумала вона і потягнулась за годинником. У двері постукали наполегливо. – О господи, та це ж знову Марта. Чому так рано? Я ще навіть не встигла прокинутись. – Анна підвелась з ліжка, накинула на плечі халат, підійшла до дверей. Стукали все голосніше. – Так, так, хвилинку. – Сказала вона відчиняючи. Але то була не Марта, перед нею стояли двоє чоловіків із велетенським дзеркалом, завішаним білим простирадлом.
– Доброго ранку, – Сказав один із них, – нам сказали занести вам це дзеркало, дозвольте, будь ласка, внести його в кімнату. 
Вони обережно посунули мовчазну Анну, внесли дзеркало в кімнату, поставили у вітальні і швидко пішли геть. Анна не встигла навіть кліпнути очима і запитати що сталось, від кого подарунок. Вона зачинила двері. – “Як дивно, що це за подарунок такий і від кого?”
В кімнату знову постукали. Анна вирішила що це все таки Марта і побігла відчиняти. Але біля дверей стояла незнайома жінка в білій уніформі пансіонату.
– Вітаю вас пані. – Сказала вона. – Змушена повідомити що у нашому пансіонаті сьогодні день жалоби, тому всі святкування відміняються, сніданок принесуть вам в номер через кілька хвилин. 
– А що сталося? – Занепокоєно запитала Анна. 
– Сьогодні померла пані Марта. – Відповіла жінка, на її очах з'явилися сльози. – Вибачте, така трагедія. Вибачте. – Вона закрила обличчя руками і побігла схлипуючи до сходів. 
"Дивно, якось все швидко і дивно." – Подумала Анна, зачинила двері і підійшла до дзеркала. Велике, прямокутне, накрите білою м'якою ковдрою, воно стояло посеред вітальні. Жінка обійшла навкруги, зірвала захисну тканину. В двері знову постукали. 
– Та що ж сьогодні за ранок такий. – Обурено процідила жінка. 
– Пані Анно, – пролунав жіночий голос з-за дверей. – сніданок. 
Вона відчинила, забрала тацю з кавою, сиром, засмаглим круасаном і абрикосовим джемом. Поставила сніданок на стіл біля букету квітів, згадала Марту, весь вчорашній день, їхні розмови, спокій, котрий навіювала ця дивовижна тендітна і в той же час сильна духом жінка. Анна не плакала, але сумувала. Сумувала, за тим, що не встигла достатньо поспілкуватись з новою подругою. 
Духмяний кавовий аромат лоскотав ніздрі. Анна виринула зі своїх роздумів, налила в чашку каву, згадавши що не встигла роздивитись дзеркало. 
"Дивний подарунок". – Подумала жінка, підійшла до дзеркала. В той самий момент як вона побачила відображення чашка вислизнула з рук і розбилась на дрібні частини. Вона побачила навіть не відображення, а ніби кіно з її минулого життя. Ось її везуть на каталці в пологовому відділенні, ось вона кричить від болю, Віктор поряд і тримає її за руку, але далі…  А далі крик новонародженого немовляти. 
Анна впала на коліна, закричала від болю, відчаю, спогадів. Голова крутилась, серце вистрибувало з грудей, терпли руки. Вона підняла очі до дзеркала і побачила: себе усміхнену, втомлену але щасливу, Віктора, котрий тримав на руках невеликий згорток, сніг, суцільний сніг що рясно падав за вікном їхньої квартири. 
"Цього не може бути". – Крутилось в голові. – "Не минуле, не майьутнє. Тоді що? Моя уява? Наркотики в каві?"
Анна підвелась, накинула ковдру на дзеркало. Серце несамовито вистрибувало з грудей. Вона сіла на підлогу намагаючись заспокоїтись, витерла сльози, закрила обличчя долонями і глибоко вдихнула, потім ще раз, ще раз. "Фух, видих. Зібрати шматки розбитої чашки і думки."
Озираючись навкруги на уламки з коричневою калюжею від кави, Анна помітила складений в кілька разів папірець – "Мабуть вилетів з-під покривала". – Подумала вона, простягла руку, ледь не порізавшись гострим шматком кераміки. Всередині лист був весь пописаний красивим каліграфічним почерком і починався зі слів "Люба Анно… ".
Вона опустила листок не в силах почати читати але все таки наважилась, розгорнула:
"Люба Анно. 
Ми з вами знайомі лише один день, але з першої зустрічі я відчула до вас тепло і любов. Шкода, що нам було даровано так мало часу і я не встигла розповісти вам все особисто, обійняти вас, розрадити.
Дзеркало – мій вам дарунок. Відчуваю, що воно вам потрібне, як нікому. Лише воно зможе вас затримати на цьому світі. Що воно таке? Якби ж я знала. Отримавши його від попердньої власниці так і не знайшла жодної про нього згадки ні в сучасних ні в історичних документах. 
Воно не відображає ані минулого, ні майбутнього. Воно показує те, що могло би бути якби… Показує твоє найпотаємніше бажання, якому неможливо здійснитися. 
Можливо це кращий вихід аніж у вікно? 
З любов'ю, Марта".
Анна підвелась на ноги, трохи гойдаючись підійшла до столу, понюхала букет білих аустом. "Не пахнуть. Так, Марто, не пахнуть". – Вона поклала пожмаканий папірець на стіл, потім обережно прибрала уламки чашки, витерла підлогу, поставила крісло навпроти дзеркала. Потім швидким рухом зірвала покривало, повільно сіла. 
– Привіт, Софіє, яка ти красива. У тебе татові очі.

Кінець