Дзеркало - Мирослава Кривуца

ДЗЕРКАЛО

Анна відчинила вікно, льодяний зимовий вітер облизав оголені плечі та скуйовдив волосся. Вона перехилилась через підвіконня, подивилась вниз. 
– Чорт як високо. – Прошепотіла відсахнувшись. – Чорт, чорт, чорт. – Повторила вона та швидко зачинила вікно. На підвіконні залишилась калюжа від снігу. 
– Чорт як високо. – Повторювала та повторювала Анна, ковток за ковтком спорожнюючи склянку з ромом. – А кажуть що алкоголь може притупити страх. Скільки ж його потрібно випити? Чорт. – Вона кинула склянку в стіну, та розлетілась на дрібні шматки по всій кухні. – Що то за ром від котрого не п’яніють? – Закричала вона. 
Дзвінок повернувши жінку в теперішнє. Вона пройшла босими ногами по підлозі засипаній дрібними уламками, взяла телефон. Гострі частини скла миттєво прокололи тонку шкіру, по підлозі за нею потягнулись криваві сліди. 
– Алло. – Непевно відповіла Анна. – Таааааак. – Протягнула. – Тааааааак я в порядку. Відчпись від мне. – Закричала вона в телефон, ледь вимовляючи всі букви. – Т-т-так, я п'яна. Так, святкую річницю, уявляєш. Свято, йой, таке тепер у мене є. Ай! – Вона зойкнула в трубку. Товстий шмат скла увійшов глибоко під шкіру. – Н-н-нічого, просто розбилась склянка. – Продовжувала вона в телефон. – Ні, ні, сама впала і розбилась. Ні. – Знову закричала. – Ти мені тут не потрібен. – На останньому слові вона кинула трубку та впала на підлогу коридору. 

*************
Віктор відчинив двері своїм ключем. Анна не змінювала замки. Він штовхнув двері, але ті відчинились ледь-ледь, щось їх підпирало, не давало розкритись сильніше. Чоловік натиснув плечем, посуваючи перепону, двері прочинилися достатньо, щоб можна було просковзнути всередину. Перед ним підлозі лежала дружина без тями з закривавленими ногами. 
– Анно. – Кинувся до неї Віктор. – Анно. – Вона спокійно дихала, час від часу похропуючи. – Господи, та ти ж п'яна всмерть. – Він озирнувся навкруги. Підлога кухні усіяна склом і червоними плямами, на підвіконні порожня пляшка від рому, кіт незадоволено вийшов з кімнати. – Гарі, повезу твою господарку в лікарню, дай но мені ковдру. – Звернувся Віктор до кота. Той здивовано подивився на чоловіка. – Так, ти ж кіт. – Він зайшов у кімнату, дістав із шафи стару ковдру, котру Анна зазвичай брала із собою на пікнік. – Нічого не змінилось. Анно, ти навіть стільці ставиш на ті самі місця. 
Віктор замотав сонну дружину в ковдру та відніс до машини. Нічне місто, осяяне теплим світлом вуличних ліхтарів, вітринами магазинів і вікнами багатоповерхівок готувалось до нового року. “Свято наближається” – Співали всі навкруги. “Свято наближається” – Кричали продавці. “Свято наближається” – Відповідали різнокольорові вогні кав'ярень і ресторанів. “Свято наближається” – Повторювали за ними перехожі. 
Чорний фіат Тіпо летів крізь темряву по порожнім вулицям міста до лікарні Св. Ієроніма. Віктор набрав знайомий номер, гудок, ще. “Невже на виклик поїхав? Візьми ж слухавку”.
– Алло, Льова. – Сказав Віктор в телефон. – Так, Анна. Везу її до тебе. – Він однією рукою тримав телефон, а другою кермо. – Все в порядку, але вона п'яна, ноги порізала битою склянкою. Так. Більше переживаю за ноги. Пів літри рому її не вб'ють. – Він притиснув телефон плечем до вуха, взявся за кермо обома руками, щоб не розбитись на слизькій дорозі. – Через кілька хвилин будемо у тебе. 
З неба посипались великі шматки пухнастого снігу, розмальовуючи все навкруги у білий колір.

*************
Анна відкрила очі і побачила стелю з маленькими світильниками.
– Де я? Що трапилось?
– Ти в лікарні у Льови. – Відповів Віктор.
Вона повернула голову в ту сторону звідки лунав голос і скривилася.
– Як голова болить. – Вронила голову на подушку, заплющила очі, вдихнула глибше. – Що трапилось. – Через мить змогла із себе витиснути кілька слів.
– Нічого надзвичайного. – Сказав Віктор. – Це похмілля. Та ще трохи ноги болітимуть. Тиждень ходити не бажано.
– Що? – Анна подивилась на замотані ноги. – Що зі мною?
– Сьогодні вночі ти вирішила, що можеш без проблем ходити по битому склу. Тому Льові довелось зробити декілька невеликих надрізів, щоб витягнути його з твоїх ніг. Точно кажучи дванадцять. 
– Чорт, вибач, Вітю. – Анна лежала із заплющеними очима. – Я не хотіла, щоб так сталось. 
– Я знаю. Не вибачайся. – Він підійшов до ліжка і взяв дружину за руку. – Мені теж важко. Ще й цей новий рік. – Сів поряд.
Пройшов деякий час перш ніж Віктор заговорив знову. 
– Ань, тобі варто лягти в лікарню. – Тихо і обережно сказав він.
– Вітя, ні, послухай, я не божевільна. – Підскочила вона на ліжку. – Я не божевільна. – Закричала але схопившись за голову знову лягла. – Я не божевільна.
– Аню, я знаю що ти не божевільна. – Сказав він. – І не збираюсь тебе закривати у божевільню. Ти просто відпочинеш. Є чудове місце в Закарпатті, там свіже повітря, цілющі чаї, чудові люди. – Він продовжував обережно вивчаючи реакцію жінки. – Ти підлікуєш свою нервову систему. Трохи відволічешся, походиш в гори, порибалиш. Знайдеш собі нових друзів, вирвешся, врешті решт, з цього моторошного новорічного світу. 
– Ти так вмовляєш наче на курорт, а не в лікарню. – Насупилась Анна.
– Та це і не лікарня. Кажу ж тобі, дивне місце, приємний персонал, почуватимеш себе наче в готелі класу люкс. – Віктор замовчав, очікуючи на реакцію.
– Думаєш мені це потрібно?
– Аню, подивись на свої ноги. Люба, я знайшов тебе вночі п’яною на підлозі в калюжі власної крові. – Серйозно сказав Віктор. – Так, я вважаю що ти повинна поїхати. В першу чергу для самої себе.
– Добре. – Анна здалася. – Коли?
– Ще тиждень ти пролежиш в лікарні під Льовиним наглядом, потрібно буде робити перев'язки, зняти шви, а тим часом я забронюю тобі місце. – Усміхнувся чоловік. – Ти молодець. Це правильне рішення. – Він поцілував її руку і поклав на ліжко. – Відпочивай. Я зайду ввечері, принесу тобі шоколадку, каву та одяг. 
Анна ледь встигла закрити очі як провалилась у сон.