Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Брат ствердно кивнув, наче сподівався почути щось подібне.

— Послухай, Тессо, ти замислювалася над тим, що відбувається?

Вона запитально подивилася:

— Що ти маєш на увазі? Війна.

— Правильно, правильно. Я про інше. Про те, на чиєму ми боці, ми, Вільні Клинки. Ми… вже дуже давно не наймалися на службу до Пресвітлих, настільки давно, що я ладен був зараз сказати «ніколи». Укрін знає це краще за мене, але і я трохи розбираюся. Ми завжди були вільними найманцями — не кривися, я знаю, що тобі не подобається це слово, але це правда — досі ми були вільними найманцями. І вже, безперечно, ми ніколи не об’єднувалися під чиїмось керівництвом.

— Це камінь у мій город? — тихо запитала Тесса.

Кен похитав головою:

— Ні, звичайно, ні. Я просто кажу: з Братством щось відбувається.

Войовниця знизала плечима:

— Нічого дивного. Часи міняються, змінюються й люди. Ти боїшся цього? Для мене це несподіванка, я ніколи не вважала тебе запеклим прибічником дотримування всіх традицій, які Братство встигло нажити за минулі роки.

— Є традиції і є Традиції. Якщо почати порушувати останні… — Кен замовк.

— Життя не стоїть на місці, Кене. Ти знаєш.

Він замислився, спершись підборіддям на кулаки.

Наступну Кенову фразу Тесса зрозуміла не відразу, бо той зненацька заговорив про інше.

— Він має рацію. Він не помиляється у головному. Я тут не задля нього, ні. Розумієш, Сестричко, коли мати вмирала, вона просила мене подбати про наймолодшого. Середнього вже тоді не було… — ти знаєш, Сестричко. Тож просила подбати…

— Ти і дбаєш, — закінчила Тесса.

— Дбаю. А він знає… ну, коли й не знає, то здогадується. Він завжди був кмітливий.

Кмітлива гадина, — подумалося їй. — Я, мабуть, молитимуся Ув-Дайгрейсові, аби забрав Скаженого до себе. Це найкращий вихід для всіх нас; певно, саме тому ми можемо на нього не розраховувати.

— Нічого, Кене. Там побачимо.

— Правильно, Тессо. Завтра стане легше, розпочнеться бій, тоді — не до думок.

Войовниця кивнула. Бій — це добре. До нас, щоправда, навряд чи докотиться, принаймні — завтра-післязавтра.

— До речі, не забувай, будь ласка, про те, на яких умовах ми тут, — сказала вона якомога недбаліше. (Ще в столиці домовилися про розсекречений план Талігхіла згадувати тільки натяками. Навколо могли бути — напевне й були — уважні вуха та пильні очі).

— Я подбаю, — пообіцяв Кен.

— І, — пригадала Тесса, — приглянь також за тим хлопченям, Кейосом.

— Моя помилка, що він тут.

— Помилки ділитимемо, коли виберемося звідси, — різко та жорстоко підсумувала вона.

— Правильно, — погодився Брат. — На добраніч, ватажку.

Тесса дивилася на зачинені за Кеном двері, і в роті було сухо та гірко, наче від не випитого до дна трунку.

/зміщення — відблиск на вигині келиха/

Бред Охтанг чекав до світанку. Потім ще трохи, хоча вже розумів: Гуку Нівілу з якихось причин не вдалося виконати завдання. Тепер… що хочеш, те й роби.

Але біда в тому, що він змушений був робити те, чого не хотів. Він не хотів посилати своїх людей у пастку, якою, без сумніву, була Кріна. У тебе немає вибору, данне.

Нол Угерол заявився

/по звіт/

із питаннями, тільки-но Бред поснідав.

— Нехай буде з тобою Оберігаючий.

— Нехай буде, — втомлено погодився Охтанг. — Ти розмовляв із ним, Співрозмовнику?

Жрець похитав головою:

— В цьому немає необхідності, данне. Його вказівки чіткі та недвозначні. Ми мусимо поквапитися. Ми повинні сьогодні ж увійти в ущелину і рушити далі.

— Скажи, Співрозмовнику, ти не думаєш, що в Кріні на нас, напевно, очікує засідка? що півничани не дурні й знають про наші плани, про наш похід? що вони готові до зустрічі з нами тут, у цьому найзручнішому для них місці своєї країни?

Нол Угерол опустив повіки й поблажливо стулив губи.

— Звичайно, так і є. Але з нами — Оберігаючий.

Вони також мають Богів, бовдуре!

— Так, це важливо.

Жрець скрушно похитав головою:

— У твоїх словах відчувається зла іронія, данне. Не хочеться сумніватися в твоїй вірі.

— В моїх словах немає іронії, Співрозмовнику. В них тільки турбота про наших воїнів.

— Це справа Оберігаючого. Ти ж не хочеш сказати, що зробиш це краще за Бога?

— Звичайно, ні.

— От і добре, — задоволено кивнув Нол Угерол. — Так коли, кажеш, військо вирушить?

— За годину, — відповів, немов сплюнув, Бред. Жрець проігнорував його тон та вийшов із шатра.

Шакал!

Охтанг замислено перебирав пальцями сухе жорстке волосся. Він знав, що слід зробити. Наприклад, було б дуже непогано залишитися тут ще на кілька днів та дочекатися Гука Нівіла, а тим часом відрядити вивідачів, аби знайшли інший прохід, не такий широкий, що потребуватиме більше годин на подолання, — але й не такий небезпечний. Або, припустимо, посилати через ущелину невеличкі загони — може, минеться. Але новий Бог вимагав, наказував… оберігав. Данн подумки звернувся із проханням до Духа Повітря, Гіела, покровителя

/колишнього покровителя/

його родини. Цього не можна було робити на людях, оскільки на всіх старовірів чекало одне — рабство («Ти не владний над минулим, значить, ти — раб»), але ось так, наодинці із Гіелом, Бред молився йому. Він відчував: Зв’язок ще не перервався, але ослаб. Дух залишав його, втрачав сили і

/вмирав/

віддалявся. Колись настане день, коли Гіел не відгукнеться. Охтанг не знав /не хотів знати/, що робитиме тоді.

Ну — зізнайся — насправді це не так страшно. Віритимеш в Оберігаючого. Зрештою, яка різниця, в кого — аби допомагав, коли це потрібно, та не вимагав надмірних жертв. Ти вже наполовину віриш у нового Бога, інакше тебе просто ніхто ніколи не поставив би на чолі війська. Співрозмовника ж називають так недарма: він насправді може спілкуватися з Оберігаючим. А чи було таке раніше, аби жрець — із будь-яким духом? Ні. Визнай: за Оберігаючим — сила, і він має право. Ти протистоїш йому більше за звичкою, не бажаючи «зраджувати» Гіела, але Гіел віддаляється. Коли Зв’язок перерветься…

— Пане, молитва.

Худорлявий раб покірно чекав наказів Бреда.

— Іду. І ти — йди.

Данн піднявся зі своєї улюбленої лавочки, з якою не розлучався в жодному поході, й попрямував до виходу з шатра. Щоденна молитва Оберігаючому стала вже традиційною. Її проводили Нол Угерол та помічники Співрозмовника — жерці нижчого рангу. Суть молитви полягала у дослівному повторенні вимовленого Угеролом: ті, хто стояв поруч, проговорювали це, почувши від жерця, а ті, від кого Співрозмовник був далеко, — вже зі слів сусідів.

От і зараз…

Люди — раби та пани — стояли там, де їх піймала молитва: