Вовки Кальї: Темна вежа V - Стівен Кінг
Роландові руки замигтіли в повітрі. Едді й Сюзанна вчинили так само (хоч він і не давав їм такої команди), поки гості з Кальї Брин Стерджис затуляли вуха й кривилися, налякані гучними пострілами. І їхньою блискавичністю.
– Погляньте, будь ласка, – Роланд простягав до них руки. Едді й Сюзанна теж. Едді впіймав три черепки, Сюзанна мала п’ять (і неглибокий поріз на пучці пальця). Роланд нахапав цілу дюжину окрушин тієї шрапнелі. Здавалося, їх можна було склеїти докупи й отримати майже цілу тарілку.
Шестеро відвідувачів з Кальї з недовірою втупилися у скалки. Малий Бенні, який досі затуляв вуха долонями, повільно опустив руки. На Джейка він дивився так, як дивляться на привида чи з’яву з небес.
– О… Боже, – сказав Каллаген. – Наче якийсь фокус зі старого вестерну.
– Це не фокус, – заперечив Роланд, – не думайте так. Це Шлях Ельда. Ми ан-тет, кхеф і ка, частки одного цілого. Ми стрільці. А тепер я розповім вам, що ми робитимемо. – Він поглянув у вічі Оверголсерові. – Я кажу «робитимемо», бо ми чинимо так з власної волі, а не на чиєсь прохання. Втім, я думаю, мої слова не надто вас занепокоять. – Роланд стенув плечима. «А якщо занепокоять, що ж, ваші проблеми» – неначе промовляв цей жест.
Він кинув черепки на землю й обтер руки.
– Якби то були Вовки, – мовив він, – то з шістдесяти ваших кривдників лишилося б п’ятдесят шість. Ви й оком не встигли змигнути, а четверо вже лежали б на землі й не дихали, загинувши від рук хлопчика. – Він глянув на Джейка. – Чи того, хто виглядає на хлопчика. – Роланд помовчав. – Ми звикли до нерівних шансів.
– Мушу визнати, стріляє хлопець так, що аж дух перехоплює, – сказав Слайтмен-старший. – Але глиняні полумиски й Вовки на конях – це не одне й те саме.
– Для тебе, сей, можливо. Але не для нас. Щойно ми почнемо стріляти, для нас немає різниці. Ми вбиваємо все, що рухається. Хіба ж не тому ви нас шукали?
– А що, як їх не можна вбити з револьвера? – спитав Оверголсер. – Раптом їх не можна вколошкати кулями навіть найбільшого калібру?
– Навіщо ви марнуєте час, коли його й так немає? – спокійно відказав Роланд. – Ви чудово знаєте, що вони смертні, інакше ніколи не прийшли б до нас. Я не ставив цього питання, бо відповідь очевидна.
Оверголсер знову залився багрянцем.
– Благаю прощення, – сказав він.
Тим часом Бенні не зводив з Джейка зачарованого погляду, і Роланд відчув укол жалю до обох хлопчаків. Досі вони ще могли потоваришувати, але те, що сталося щойно, безповоротно все змінить, усе буде інакше, ніж у простій дружбі, коли хлопчики безтурботно ділять свій кхеф. І це було ганебно, адже Джейк був лише дитиною, коли не виконував свої обов’язки стрільця. Дитиною віку Роланда, коли його самого спіткала потреба пройти випробування на мужність. Але його дитинство скоро скінчиться. І це було ганебно.
– Слухайте мене, – сказав Роланд, – уважно слухайте. Невдовзі ми залишимо вас, підемо до свого табору й там порадимося. Завтра ми прийдемо до містечка й навідаємося до когось із вас…
– Приходьте до «Семи миль», – запросив Оверголсер. – Ми залюбки вас приймемо, Роланде.
– Наша домівка значно менша, – сказав Тіан, – але ми з Залією…
– …будемо дуже раді, якщо ви в нас погостюєте, – завершила думку чоловіка Залія. І почервоніла, так само густо, як Оверголсер. – Авжеж, будемо раді.
– Сей Каллаген, у тебе, крім церкви, є ще й будинок? – поцікавився Роланд.
– Так, дякувати Богові, – всміхнувся Каллаген.
– Першу ніч у Кальї Брин Стерджис ми хотіли б перебути у тебе, – сказав Роланд. – Це можливо?
– Авжеж, буду вам дуже радий.
– Ти показав би нам свою церкву. Розкрив її таємниці.
Каллаген не відвів погляду.
– Я зроблю це з величезною втіхою.
– Надалі, – всміхаючись, мовив Роланд, – ми радо скористаємося з гостинності інших мешканців містечка.
– Вам її не бракуватиме, – запевнив Тіан, – це я вам обіцяю.
Оверголсер і Слайтмен в унісон закивали.
– Якщо обід, яким ви нас почастували, промовисто свідчить про вашу гостинність, то жодних сумнівів у ній я не маю. Ми дякуємо тобі, сей Джефордс, дякуємо поодинці й усі разом. Впродовж тижня ми вчотирьох оглядатимемо ваше містечко і в усе пхатимемо носа. Можливо, це забере більше часу, але я думаю, тижня вистачить. Вивчимо рельєф місцевості й розташування будинків – з огляду на появу Вовків. Поговоримо з людьми, а люди поговорять з нами – сподіваюся, ті з вас, хто тут присутній, подбають про це?
Каллаген кивнув.
– За манні я ручатися не можу, але впевнений, що решта охоче побалакають з вами про Вовків. Бачить Бог і Людина-Ісус, це не таємниця. Всі мешканці Дуги смертельно їх бояться. Якщо вони побачать, що є бодай один шанс, що ви нам допоможете, то зроблять усе, як ви попросите.
– Манні не відмовляться розмовляти зі мною, – сказав Роланд. – Я й раніше мав з ними бесіди.
– Заповзяття Старого може зіграти з тобою лихий жарт, Роланде, – сказав Оверголсер, застережливо здійнявши в повітря пухку руку. – У місті є й інші люди, яких доведеться переконувати…
– І серед них Воун Айзенгарт, – сказав Слайтмен.
– Еге, і Ебен Тук, – додав Оверголсер. – Його ім’я лише на крамниці, але він володіє ще й заїжджим двором і ресторацією перед ним… половиною платної стайні… а ще тримає закладні на більшу частку фрігольдів у окрузі.
– Коли вже ми заговорили про фрігольди, не варто забувати й про Бакі Хав’єра, – прогримів Оверголсер. – Він не найбільший серед них землевласник, але тільки тому, що віддав половину всього, що мав, на посаг сестрі, коли та виходила заміж. – Оверголсер нахилився до Роланда. Видно було, що його аж розпирає від бажання трохи поплескати язиком про міську історію. – Роберті Хав’єр, сестричці Бакі, здорово поталанило. Коли Вовки набігали востаннє, їй і її двійняті був усього рік. Тож їх не займали.
– Близнюка самого Бакі забирали перед тим, – докинув Слайтмен. – Буллі помер чотири роки тому. Від тієї хвороби. Звідтоді Бакі не знає, як догодити цим двом молодшеньким. Але вам варто з ним перебалакати. У Бакі більше вісімдесяти
