Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

— Нічого особливого, звичайний димодихаючий ведмідь, — пробурмотав Олег і позадкував. — Тобі не завадило б злетіти, Олю.

— Казки зобов’язані добре закінчуватися! — з жаром заперечила Ольга.

— А ведмідь про це знає?

Білий павук зупинився саме на півдорозі між «ведмедем» і людьми. «Єдиний заряд „Ю“, — буркотав він собі під ніс, — що я буду без нього робити? Потягло ж мене на екзотику!»

Коли чорне чудовисько наступило на павука, земля піднялася сторчма, потім опустилася. Людей розметало в різні сторони. Ольга судорожно вчепилася в якесь дерево. Олег чудом утримався на краю гігантської ями, яка виявилася на місці замка. З неба сипалися камені, палаючі балки, прапори з зображенням чорного звіра, які пожирав вогонь.

Ольга бачила, як махає їй рукою Олег, але не могла поворухнутися, навіть крикнути, у неї перехопило подих, немов морська вода знову рвалася в легені.

Тут земля знову здригнулася, здулася міхуром, лопнула. Тріщини звивалися, з них полізла якась коричнева лискуча маса, здійнялася у висоту метрів на десять й обпала жмутами із нестерпним смородом. Тріщини зімкнулися, земляний пагорб став осідати, і нарешті на його місці утворилася глибока западина діаметром близько шести метрів.

— Олю, як ти?

Ольга побачила замурзане обличчя Олега, тривожні блискучі очі під обпаленим бинтом, хотіла щось сказати, але не змогла.

Зовсім поруч завили перевертні, Олег нагнувся за тліючою палицею, але палиця випала у нього з руки. Він притулився спиною до дерева й запитав Ольгу, прислухаючись до виття, яке наближалося:

— Ти злетіти зможеш?

Ольга ледве розчепила руки, відпустила стовбур і дотяглася до плеча Олега:

— Знову хочеш від мене відкараскатися?

Сонце сідало в багряній заграві. Його не було видно весь день, а тепер воно наче навмисне з’явилося із хмар, щоб піти з викликом, залишаючи цей світ у безмежній владі зла.

Затріщали сучки, і зграя перевертнів оточила старе дерево. Їхні сірі костюмчики пошарпалися за час погоні, помітно витяглися зморшкуваті обличчя й стали більше схожі на звірині морди: вуха-пелюстки зараз були щільно притиснуті до лілових голів, ікла волого поблискували з-під піднятих губів.

Олег міцно стис руку Ольги:

— Олю…

— Мовчи! Ніч ще не настала, усе обійдеться!

Вона хотіла, щоб її голос не тремтів.

Сірі костюмчики розступилися й пропустили Бороду вперед. Його скелет скрипів сильніше, ніж звичайно, борода висіла клоччям, і в ній стирчали кульки реп’яха.

— Дарма сподіваєшся, — сказав він. — До ночі залишилося всього нічого. Сьогодні ми все-таки візьмемо Притулок. Доглядач не всемогутній. Сонце сідає.

Він повернув до світила кістяну голову, й останній промінь освітив її багряним світлом. Ользі стало страшно, вона ще міцніше вчепилася в руку Олега, щосили намагаючись вгамувати тремтіння.

Перевертні завили, і під їхній тужливий спів на жовтих кістках бороди виникли шматки напівзгнилої плоті. Ольга скрикнула й сховала обличчя на грудях Олега. Олег стис зуби, але додивився до кінця.

— От і все, — сказав Борода, демонструючи м’язисту руку. — Гарний?

— Гарний! — вимовив чийсь голос за його спиною.

Борода обернувся й побачив двох старих: доглядача й другого, запакованого в скафандр підвищеного захисту з бойовим випромінювачем на згині ліктя.

— Ти поквапився, Борода, — сказав доглядач. — Безтілесним бути надійніше.

Перевертні розбіглися в різні сторони.

— Говорив я тобі, не зв’язуйся із чужим сектором, — похитав головою доглядач.

Через ногу людини в скафандрі вискочив білий павук.

— Чужі танці ображає! — заверещав він і здибив шерсть.

Борода позадкував, не зводячи очей з випромінювача.

— Ідіть сюди, хлопці!

Ольга кинулася назустріч старим, тягнучи за собою Олега. Доглядач взяв її однією рукою, Олега — іншою, і повів, як малюків-бешкетників, до машини. Людина в скафандрі прикривала їхній відступ випромінювачем. Павук витанцьовував позаду й нагороджував Бороду інопланетними лайками.

До Ольги кинулася бабця Марта, обійняла її й потягла до старого автомобіля, де їх чекав Анатолій з термосом гарячого чаю й бутербродами.

— Тобі туди, — доглядач відпустив Олега й кивнув на флаєр, який стояв трохи в стороні.

Олег зупинився. Людина в скафандрі почекала, поки доглядач сяде за кермо автомобіля, пропустив павука вперед, потім легенько підштовхнув Олега в спину й показав на флаєр.

— Зараз, — Олег склав долоні рупором. — Олю!

Ольга розгублено оглянулася, вона тільки зараз помітила зникнення своїх супутників.

— Де тебе шукати, де ти живеш?!

Доглядач завів, мотор. Ольга підвелася на сидінні, почала говорити, потім замовкла.

— Де?!