Прокляття рейлі - Вікторія Сурен

Я кліпаю на Суджі. Подруга повністю вбрана в сіру академічну форму, її довгі ноги під спідницею оголені (я завжди вважала себе худою та високою, допоки не познайомилася з кореянкою). Згадую, як приймальна комісія тріщала про те, що сірий колір — це стриманість, грація, делікатність і бла-бла-бла. Нудотний він, ось який.

— І довго ж ти думала?

— Я часто приходжу сюди останніми днями, — Суджі намагається усміхнутися, розбавляючи крижану атмосферу (тут справді морозно), але я взагалі вкрай рідко усміхаюся, тому просто дивуюся тому, наскільки сильно інші маги пристосовані до морозів. Хтось пояснить, як ходити в осінню температуру без верхнього одягу? Я зрозуміла, що вогневики можуть це робити, бо зігрівають себе зсередини, але маги повітря? Дивно.  — Ру показав мені, де ти зараз живеш.

—  Цікаво, що він попросив натомість, —  я відступаю крок убік. — Ру так просто нічого не робить.

А Суджі веде зовсім не скромний спосіб життя.

Загалом мені нема в чому звинувачувати колишню сусідку. Хіба ж вона змушувала мене йти до річки, знаючи, що там труп, та виголошувати промову? А заступатися… Думаю, я також зраділа б, якби когось іншого звинуватили в тому, що зробила я. Особливо, коли це вбивство. 

А так я ще й найкращу кімнату отримала.

Ми не найкращі подружки й схожі лише тим, що обидві рейлі, контролюємо повітря та викрадені з рідного дому. Я тамувала біль магічною дієтою та станом ейфорії, а Суджі почала бігати в місцеві бари, напиватися та спати з усіма підряд. От і все.

— Як ти?

— У мене сталося бага-а-ато чого цікавого, — веду, прикриваючи за Суджі двері. Вона зачудовано озирається кімнатою, ніби потрапила до казково палацу, обставленого золотом. Її вугільне волосся середньої довжини блискотить та переливається під променями ранкового сонця. В пальцях дівчина стикає якийсь паперовий пакет карамельного відтінку.

Я падаю на ліжко, зариваючись під теплу ковдру, кутаючись у хмарах.

— І довго ти тут ще житимеш?

— Поки не знайдуть справжню вбивцю. Як тільки почуєш, що мене виселяють, можеш тікати.

Суджі переводить на мене широкі очі, сповнені образи та обурення, а я лише тисну плечима, стримуючи легку усмішку.

— Сідай на ліжко. Розкажу тобі дещо.

Швидко переказую їй, як Ру вилив на мене чай, а я сама на себе відро крижаної води, після чого несвідомо викликала потік вітру (ну або ні). Про те, як знайшла труп, вердикт ректора й попадання до Вежі Правосуддя. Потім пояснюю трохи про Люци й брешу, що я насправді таки ходила з ним на прогулянку (у побачення вона не повірить), тому вогневик заступився за мене.

Не думаю, що варто довіряти вбивці, тому кожен сам за себе. Тому я взагалі мало що розповідаю про Люциліана Хейга. Він дивно на мене впливає. Соціалізуватися бачте треба. З ким? З ним?

Через мене він бреше навіть Ру. Ну або Ламберсон також в темі, і ці придурки тягають мене за ниточки, як їм заманеться. Або я просто будую теорії змови, бо останнім часом дах трохи скрипить та, можливо, їде.

— А як там Дейв? — запитую, спершись на лікті, які кладу на витягнуті ноги. Суджі мружиться сонцю і скидає із себе кросівки, щоб забратися з ногами на ліжко. Її чорний манікюр підріс. Так-так, у Террі є салони, де роблять непогані нігті. Дівчина кладе пакет на тумбу, і я зацікавлено стежу за цим порухом. Щось для мене?

— Рідко, але працює. Був похорон, але тихий. Думаю, він скоро піде, бо вже шукають нових постійних чергових. Зранку там завжди сидить якась дівчина-студентка. Водниця наче…

— Ага… Чуєш… — я облизую вуста. — А ти не думаєш знову прогулятися Террою найближчим часом? І взяти мене з собою. З отими хлопцями.

— Ти, звісно, пробач… — Суджі ледь обертається від мене, а з її вуст виривається нервовий смішок, — але за тобою стежать, і всі про це знають.

Я заводжу очі під повіки. Жодного разу не бачила цих вартових. Правда, це могли бути Люци та Ру, які вічно шастають десь поблизу. Бр-р-р.

— Просто назви мені магів, з якими можна якось вийти. Я заплачу будь-чим. Замов за мене слівце. Я тебе не видам.

— Ти їх видаси, — різко відрубує Суджі. — Варті наказано не пропускати тебе без персонального дозволу ректора. Тебе всі знають, Діно.

— Бляха, ідіоти, — гарчу, махнувши долонями. — Який нахрін персональний дозвіл!? Грамота з печаткою на пергаменті!?

Я вилажу з ліжка, відкинувши теплу ковдру й невдоволено крокуючи до шафи. Віднині надія лише на Гвендолін, яка постійно тікає від мене. Свято Терри та Академії стихій лише за чотири дні, тому доведеться потерпіти. Потім вийду на того контрабандиста, який поверне мене додому. От тільки досі не маю тутешніх грошей.

— То як твоє серце? — питаю, розглядаючи одяг в шафі, який вже в печінках сидить. Жодної різноманітності.

— Була в Інес. Каже, що все стабільно. Дала снодійні, але  я їх більше не п’ю. Почала більше часу медитувати на дворі, а також відвідую по кілька практик на день і байдуже з якою групою чи курсом. Цілими днями тренуюся та приймаю силу. Вона піддається мені. Навіть занадто легко. Зараз я просто ношу проарію та не зловживаю силою, як раніше. Інес радить більше взаємодіяти з магами, щоб була заповнена до вінців, однак я швидко все випускаю на тренуваннях і лишаю трохи для звичайного функціонування.