Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

Морозко киває і пропонує мені піти за ним. Підходити близько до центру кімнати не хочеться, надто підозрілі довкола в'ються потоки, їх майже не видно, але я миттю вкриваюся сиротами розміром не менше кулака. Усередині конструкції тіло хлопця, Герте, він лежить на боці, очі відкриті й дивляться в нікуди, і тільки ворушіння в області грудей натякає, що він усе ще живий. Але грудна клітка рухається навіть занадто швидко, ніби він біжить на максималках стометрівку. Поруч валяється його химера, розпластавшись по підлозі, але все ж таки господаря не полишає і не зникає. 

— Він зміг виділити тінь, отже, шанс на повернення є, енергія не вб'є його швидко, — каже неприродно спокійно батько Дора. — Ти підійдеш якомога ближче і покличеш його. Буде можливість, візьмеш за руку або хоча б торкнешся. Не він, то тінь відреагує.

Я ковтаю свою відповідь, стискаю губи, бо моя відмова — це можлива загибель їхнього сина, а кому з батьків хочеться таке чути. Просто відчуваю себе розгубленою. Я і впевнена, що Дора до себе нічим не прив'язувала, бо воно мені не треба, і не можу позбутися страху, що це сталося непомітно. Може, коли він схопив мене за руку? Чи раніше?

— Не підходьте надто близько, — турбується про мене Морозко, але руку мою відпускає. А мені б зараз стягнути рукавички і вчепитися в його долоню, вона ж у нього гаряча була, приємна на дотик, по-чоловічому велика, за таку зручно хапатися, щоб угамувати паніку, але я йду вперед.

— Ем, агов, Доре? — я побоююся підходити до його химери, тому обходжу конструкцію по краю, щоб зайти з боку, де їй складніше буде до мене дістатися. Водночас в мене з'являється свого роду буфер між мною та його надто активними батьками. Хоча ще не ясно, якою була б я, на що пішла, кого зігнула в баранячий ріг, щоб свою дитину вберегти. Нехай буде жонатий і з незрозумілою жінкою живе, зате живий — так здається краще на їхню думку. Але звикне, той полюбе — це не для мене.

— Доре?

Але мої пересування і слова залишаються без відповіді. Шкіру вже відчутно поколює, я навіть не впевнена, чи зможу зробити наступний крок, але все ж нагинаюся, опускаюся на коліна, щоб зручніше було торкнутися чужого плеча. Ні, я абсолютно проти всіляких стосунків і співзвучності з цим нахабою, він з моєї точки зору не харизматичний і не привабливий. Хоча я впевнена, є чимало дівчат, яким до душі буде і натиск, і завищена самооцінка, і різкість. Але він не мій чоловік, це таке стійке відчуття, ці слова написано для мене кілометровими літерами на чолі в Дора. 

От тільки я не можу залишити його вмирати. Мені ж потім із цим жити. Це не доброта і не милосердя, це радше турбота про своє психічне здоров'я.

Саме тому я торкаюся плеча Дора, хоча чіпати його особливого бажання немає. Руку смикає неприємний біль, від несподіванки я скрикую, завалююся на бік. А ось реакція на мій дотик теж є — лежачий раптово стогне. Його химера незграбно піднімається на лапи, одразу ж зависає у загрозливій стійці над господарем... Морда така моторошна, а вираз — ще мить і вчепиться мені в горло. Я намагаюся захиститися рукою. Мені дуже погано. У вухах дзвенить, хтось нерозбірливо кричить, Дор корчиться на підлозі, химера шипить... А потім увесь простір заповнює, вібруючи, оглушливий лев'ячий рик. 

Щільна тінь виникає наді мною, дозволяючи уткнутися в теплий велюровий бік. Левова лапа жорстко б'є химеру Дора по морді, відштовхуючи її назад. Конструкція навколо нас починає іскрити, потріскувати — і це не обіцяє нічого доброго. Лев прикриває мене крилом і одночасно намагається відтягти подалі, але в мене ноги віднялися чи то від жаху, чи то від шоку, і допомогти йому я не можу. 

А потім усе закінчується так само різко, як почалося. І в тиші я чую хрипкий стогін болю Дора, але все ж він не такий надривний, як був.

— Що ти собі дозволяєш, Фрайде?! — кричить мати Дора і так близько, що я просто мушу виглянути з-за крила крилатого лева. Йому вдалося мене відтягнути на метри три-чотири від Дора і його химери. Жінка ж навпаки опинилася поряд з сином, утримує його за плечі, навколо неї в'ється два напівпрозорі блакитні потоки. Сам Дор усе ще тремтить, а його химера трясе головою і потроху розчиняється в просторі. 

— Тримай тінь! — командує жінка своєму чоловікові, з-за його спини показується щось зміїне, але мені не розібрати. Але ця тварюка допомагає, тягне химеру Дора із собою. Ось тоді судоми Герте припиняються.

Але що це означає для мене?! 

Я знаходжу поглядом Морозка і смикаюся встати, але лев змикає ікла на одязі і не відпускає. Звісно, я намагаюся його відштовхнути, він бурчить, морщить ніс, страху в мене, на мій подив, немає взагалі, навіть у пащу йому влізти не лякає. Стрес явно пошкодив мені щось у голові.

— Сейла Ольга — не пара сейла Дора, — підсумовує Морозко. — Хоча вплив на нього явно якийсь є...

— Ми помилилися, вона тільки погіршила стан, — дає звіт батько Дора. — Потрібно знайти іншу сейлу. Можливо, вона саме та, яку ми шукаємо. Шанс є. Мені потрібно провести дослідження. Я забираю цю сейлу з собою до Галларну...

До мене повільно доходить, що досліджувати батько Дора явно не свого сина зібрався, а мене. «Я забираю сейлу з собою до Галларну» дзвенить у моїх вухах. Звучить досить дико, наче я річ якась, щоб без мого дозволу мене кудись забирати. А потім досліджувати. Я навіть не одразу розумію, що треба обуритися, настільки шокована. 

— Ні, — відповідає Морозко майже одразу. І лев схвально бурчить. А в мене на душі теплішає: невже є шанс вивернутися з цього божевілля?