Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
— А чого би ти хотів, — запитав Ґандальф, — якби міг учинити по-своєму?
— Я хотів би, щоб усе було так, як у всі дні мого життя, — відповів Денетор, — і у дні моїх праотців до мене: бути Володарем цього Міста, правити в мирі й передати свій трон синові, котрий був би сам собі паном, а не підмайстром якогось чарівника. Та якщо доля відмовила мені в цьому, то краще я не матиму нічого: ні занепадницького життя, ні половинчастої любові, ні приниженої честі.
— На мою думку, Намісник, котрий після вірної служби передає трон законному власникові, аж ніяк не позбувається любові та честі, — сказав Ґандальф. — Але ти щонайменше не можеш позбавити вибору власного сина, доки його смерть іще під сумнівом.
Після цих слів очі Денетора знову спалахнули, і, взявши Камінь попід руку, він витяг ножа і ступив до нош. Але Береґонд скочив уперед і закрив собою Фарамира.
— Невже! — скрикнув Денетор. — Ти вже вкрав у мене половину любові мого сина. Тепер крадеш іще й серця моїх лицарів, аби вони, врешті, зовсім забрали у мене сина?! Та в цьому ти принаймні не зневажиш моєї волі: я сам виберу собі смерть... Ходіть сюди! — гукнув своїх слуг. — Ходіть сюди, якщо ви не всі відступники!
Тоді двоє чоловіків підбігло до нього по сходах. Денетор умлівіч вихопив смолоскип із рук одного з них і вскочив до назад до склепу. Перш ніж Ґандальф зумів його спинити, Намісник пожбурив вогонь на паливо, й хмиз одразу зайнявся, бухнувши полум’ям.
Тоді Денетор вистрибнув на стіл і, стоячи там у клубах вогню та диму, схопив намісницький посох, що лежав біля його ніг, і переламав його об коліно. Потім укинув уламки в полум’я і простягнувся на столі, обіруч стискаючи на грудях палантир. І згодом розповідали, що кожному, хто би лише подивився в той Камінь — якщо, звісно, він не мав такої навдивовижу сильної волі, щоби підкорити палантир собі, — Камінь показував тільки дві старечі руки, які згорали у вогні.
Ґандальф од горя й огиди відвернув обличчя від вогнища і зачинив двері. І постояв трохи на порозі в мовчазній задумі, прислухаючись до жадібного ревіння полум’я всередині. В цю мить Денетор голосно заволав і вже не озивався, й ніхто зі смертних уже більше його не бачив.
— Так відійшов Денетор, Ектеліонів син, — мовив Ґандальф.
А потім повернувся до Береґонда та до володаревих слуг, котрі стояли біля усипальниці ніби громом прибиті.
— І так збігають дні Ґондору, який ви знали, незалежно від того, лихий чи добрий буде його кінець. Страхітливі вчинки заповідалися тут, але забудьмо про ворожнечу, яка вас розділяла, бо її задумав Ворог і вона слугувала його меті. Ви потрапили в тенета суперечливих обов’язків, хоча не ви плели цю сіть. Але подумайте, ви, слуги Володаря, сліпі у своїй покорі, що якби не Береґондова зрада, Фарамир, Капітан Білої Вежі, зараз уже згорів би... Заберіть звідси своїх нещасних загиблих товаришів. А ми понесемо Фарамира, Намісника Ґондору, до того місця, де він зможе спочити в мирі чи померти, якщо така його доля.
Потім Ґандальф і Береґонд, піднявши ноші, рушили з ними до Осель Зцілення, а за ними плентався, понуривши голову, Піпін. Володареві слуги стояли і, приголомшені, витріщалися на склеп, а коли Ґандальф дійшов до кінця Рат-Дінен, щось задвигтіло. Чарівник і його супутники озирнулися й побачили, що купол склепу тріснув, із нього вихопився дим, а потому купол із шумом і з гуркотом каміння впав у вогняний буревій. Однак полум’я не зменшилось і далі танцювало та мерехтіло на румовищі. Тоді нажахані слуги кинулися наздоганяти Ґандальфа.
Невдовзі вони повернулися до Намісницьких Дверей, і Береґонд із гіркотою поглянув на воротаря.
— Про цей учинок я шкодуватиму довіку, — сказав він, — але я шалено поспішав, а він не хотів нічого слухати і здійняв на мене меча.
Тоді, взявши ключа, якого він виборов у вбитого, Береґонд зачинив двері й замкнув їх.
— А це тепер слід віддати Володареві Фарамиру, — сказав.
— За відсутності Володаря всім командує Принц Дол-Амрота, — відказав Ґандальф, — але його тут немає, тож я візьму це на себе. Я наказую тобі взяти мій ключ і охороняти його, доки в Місті знову настане лад.
І от вони нарешті ввійшли в кола Міста й у ранковому світлі здолали шлях до Осель Зцілення — чудових будівель, які стояли цілком відокремлено і в яких турбувалися про важкохворих, але нині їх облаштували для догляду за пораненими у битві та для опіки за тими, хто помирав. Оселі розташувалися неподалік од Брами Цитаделі, в шостому колі, поблизу його південної стіни, а довкола них розкинулися сад і моріжок із деревами — то був єдиний такий куточок у Місті. Там мешкало кілька жінок, котрим дозволили залишитись у Мінас-Тіріті, бо вони зналися на цілительстві чи вміло прислуговували знахарям.
Але щойно Ґандальф і його супутники, несучи ноші, підійшли до головних дверей Осель, до них долинув страхітливий крик, що здійнявся над полем перед Брамою. Хрипкий і пронизливий, він злетів у небо і стихнув, однесений вітром. Той крик був такий жахливий, що всі на мить завмерли, а коли він припинився, їхні серця сповнилися такою надією, якої не знали, відколи зі Сходу насунулася темрява: їм здалося, що світло стало ясним як ніколи, а з-за хмар визирнуло сонце.
Проте Ґандальфове обличчя було сумне та суворе, тож, попрохавши Береґонда й Піпіна доправити Фарамира до Осель Зцілення, він піднявся на ближні мури і стояв там, неначе біла статуя у промінні нового сонця, і дивився вдалину. І зором, яким його було наділено, він побачив усе, що сталось; і, коли Еомер вирвався із виру битви, й поїхав, і спинився біля тих, хто лежав на полі, чарівник зітхнув, загорнувся у плащ і зійшов зі стін. А коли Береґонд і Піпін вийшли з
