Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Араґорн, Еомер та Імрагіл поверталися верхи до Брами Міста і були такі стомлені, що не відчували вже пі радості, ні скорботи. Усі троє були неушкоджені — завдяки фортуні, власній майстерності й моці зброї. Бо і справді, мало хто наважувався протистояти їм чи бодай поглянути в їхні обличчя в годину гніву. Та на полях було безліч поранених, скалічених і загиблих. Сокирами було порубано Форлонґа, коли той бився піший і самотній; Дуїліна та його брата затоптав до смерті мŷмак, коли вони напали на тих чудовиськ, підвівши своїх лучників майже впритул, аби поціляти тваринам в очі. Не повернувся до Піннат-Ґеліну прегарний Гірлуїн, ані Ґрімбольд до Похмурої Галявини, ні Гальбард до Північних Земель, несхибний слідопит. Чимало воїнів полягло там, уславлених і безіменних, капітанів і звичайних солдатів, бо то була велична битва й уповні її не описала ще жодна легенда. Проте багато-багато років опісля один роганський поет так розповів про це в пісні про Кургани Мундбурґа:
Як роги гули, чули ми, в горах,
мечі сяяли на землях Півдня.
Коні мчали у Камінному краї,
мов вітер ранковий. І бій розгорівся.
Там упав Теоден, Тенгелів син,
до зелених врун, палат злотих
між північних полів він не прийде уже,
наш високий король. Гардінґ і Ґутлаф,
Дунгер і Деорвайн, і бравий Ґрімбольд,
Герефара і Герубранд, Горн і Фастред
бились і впали в бою у тім краї:
у Курганах Мундбурґа лежать всі вони
з вождями Ґондору як вірнії друзі.
Ні Гірлуїн Прекрасний до моря та гір,
ні Форлонґ старий до долин у цвіту
в Арнах ніколи, у край свій дорогий,
не вернуть славні; й лучники також
Деруфін і Дуїлін — до вод їхніх темних,
плес у Мортонді під тінню гірською.
Зранку й до вечора смерть назбирала
воїнів безліч. Сплять вони там,
де Ріка Велика, в полі ґондорськім.
Як сірі сльози, зараз ці хвилі,
тоді ж котилися води руді —
пінилась кров вже на світанку,
зайнялись багаттям гори вечірні,
й у пурпурі роси — на Раммас-Ехорі.
Розділ 7
Похоронне вогнище Денетора
оли темна тінь відступила від Брами, Ґандальф усе одно не зрушив із місця. Та Піпін скочив на ноги так прудко, ніби з нього скинули важезний тягар, і прислухався до цокоту копит: йому здалося, що від радості в нього розірветься серце. Відтоді й довіку, коли гобіт чув десь далекий голос ріжка, йому на очі наверталися сльози. Та ось він пригадав, за чим прибіг сюди, і помчав уперед. Тієї миті Ґандальф стрепенувся, й гукнув Тіньогрива, й уже збирався в’їхати в Браму.— Ґандальфе, Ґандальфе! — закричав Піпін, і Тіньогрив зупинився.
— Що ти тут робиш? — запитав Ґандальф. — Невже скасували закон цього Міста, що велить тому, хто носить чорно-срібний стрій, залишатись у Цитаделі, якщо його не відпустив сам володар?
— Він якраз і відпустив мене, — відказав Піпін. — Відрядив геть. Але я боюся. Там, нагорі, може скоїтися щось жахливе. Гадаю, володар позбувся розуму. Я боюся, що він уб’є себе, і Фарамира — також. Ти можеш чимось зарадити?
Ґандальф глянув крізь відчинену Браму й почув на полях дедалі гучніший шум битви. І стиснув кулаки.
— Я мушу їхати, — сказав чарівник. — Чорний Вершник десь неподалік, він здатен усіх нас знищити. Я не маю часу.
— А як же Фарамир? — скрикнув Піпін. — Він іще не помер, але його спалять живцем, якщо ніхто цього не зупинить.
— Спалять живцем? — перепитав Ґандальф. — Що це за історія? Розказуй швидко!
— Денетор подався до Могильників, — пояснив Піпін, — і взяв зі собою Фарамира. Каже, що всім нам судилося згоріти, тому він не чекатиме. І наказав своїм слугам скласти поховальне багаття та спалити на ньому і його, і Фарамира. Послав людей по деревину та по олію. Я розповів про це Береґондові, проте боюся, що він не наважиться покинути свій пост: він на варті. Та і що він удіє? — поки розповідаючи, гобіт підійшов до Ґандальфа і торкнувся тремтячими руками його коліна. — Ти зможеш урятувати Фарамира?
— Напевно, зможу, — відповів чарівник, — але поки я так рятуватиму його, то, боюся, загине багато інших людей. Ну, та я мушу їхати до нього, бо ж ніхто, крім мене, йому не допоможе. Проте це ще окошиться нам лихом і скорботою. Ворог-бо має силу, щоб уразити нас навіть у серці нашої твердині, адже це його воля творить зло.
Вирішивши це, Ґандальф діяв блискавично: підхопивши Піпіна та посадивши його перед собою, чарівник словом повернув Тіньогрива. І копита коня голосно задзвеніли висхідними вулицями Мінас-Тіріта, а за ними буремно ревіла війна. З усіх усюд повставали люди, котрі, відкинувши відчай і жах, хапалися за зброю і гукали один одному:
— Роган прибув!
Кричали капітани, шикувалися загони, й чимало Гондорців уже спускалося маршем до Брами.
Чарівник і гобіт зустріли Принца Імрагіла, й він крикнув:
— Куди ти оце, Мітрандіре? Рогірими б’ються на полях Ґондору! Ми мусимо зібрати всі сили, які ще залишилися.
— Тобі потрібен буде кожен воїн, і навіть більше, — відказав Ґандальф. — Покваптеся. Я приїду, щойно впораюся. Бо маю справу до Намісника Денетора, і вона дуже нагальна. Командуй усіма замість Володаря!
Тіньогрив мчав далі, а коли Ґандальф і гобіт наблизилися до Цитаделі, їм в обличчя дмухнув вітер, і вони мигцем угледіли мерехтіння далекого світанку — світла, що дедалі яснішало в південному небі. Та це не додало їм надії, бо ніхто з них не відав, чи не спіткає їх в усипальницях лихо чи не приїдуть вони надто пізно.
— Темрява відступає, — сказав Ґандальф, — але вона досі все ще тисне каменем на Місто.
Біля брами Цитаделі варти не було.
— Тож Береґонд таки пішов, — сказав Піпін із надією в голосі.
Тіньогрив повернув, і вони поспішили дорогою до Зачинених Дверей, які, втім, було відчинено навстіж, а воротар лежав поряд. Його вбили і забрали ключі.
— Вража робота! — озвався Ґандальф. — Він любить такі підступи: друг воює з другом, вірність у серці поступається
