Джинґо - Террі Пратчетт
— Мабуть, ваша правда, мій лорде.
— Повірте мені, такі люди дуже цінні.
Сержант Колон перевернувся і спробував вмоститися зручніше. «Добре, шо я не такий, як ті бідолашні дурники, — подумав він і поринув у сонне царство безодні. — Я — чоловік з особливими якостями».
Ваймз похитав головою. Вогник на кормі хапонського корабля ледь мигтів у пітьмі.
— Ми до них наближаємося? — запитав він.
Капітан Дженкінс кивнув.
— Може бути. Між нами пролягає багато моря.
— І весь зайвий вантаж полетів за борт?
— Так! Може, ви ще хочете, щоб я собі бороду зголив?
З трюму визирнуло обличчя Моркви.
— Всі вже повкладались на ніч, сер.
— Добре.
— Я теж приляжу на пару годинок, якщо ви не проти.
— Перепрошую, капітане?
— Перепочину, сер.
— Але… але… — Ваймз невиразно махнув на горизонт, що брався смерком, — ми тут переслідуємо вашу дівчину! Поміж іншого, — додав він.
— Саме так, сер.
— Тож ви хіба не… тобто, ви можете… ви хочете… капітане, ви збираєтесь трохи покуняти?
— Щоб мати ясну голову, коли ми їх наздоженемо. Так, сер. Якщо я всю ніч вдивлятимусь у горизонт і переживатиму, то, швидше за все, з мене буде мало користі, коли ми їх наздоженемо, сер.
У цьому був сенс. У цьому справді був сенс. Звісно, в цьому був сенс. Ваймзу той сенс аж очі сліпив. Морква взяв і все як слід обміркував.
— Ти зможеш заснути, чи не так? — сказав він слабо.
— О, так. Заради Анґви.
— А. Що ж… на добраніч тоді.
Морква знов зник у трюмі.
— Святі небеса, — вигукнув Дженкінс. — Він серйозно?
— Так, — відповів Ваймз.
— Тобто… ви би змогли отак завалитися спати, якби він мчався за кораблем з вашою леді на ньому?
Ваймз нічого не відповів.
Дженкінс хихикнув.
— Майте на увазі, якби там була леді Сибіл, ватерлінія була би нижче…
— Слідкуйте… за морем. Глядіть, не наткніться на клятих китів, — застеріг його Ваймз і попрямував у ніс корабля.
Морква, думав він. Не знав би його, то не повірив би…
— Вони сповільнюються, пане Ваймз! — гукнув Дженкінс.
— Що?
— Я сказав, що вони, схоже, сповільнюються!
— Добре.
— То що ви збираєтесь робити, коли ми їх наздоженемо?
— Е… — Ваймз про це якось і не задумувався. Але раптом пригадав одну поганеньку гравюру з книжки про піратів.
— Ми перелетимо до них із шаблями в зубах? — запропонував він.
— Справді? — здивувався Дженкінс. — Цікаво. Я вже давненько такого не бачив. А якщо точніше, тільки раз бачив.
— О, невже?
— Один хлопака підгледів цю ідею в книжці і перелетів прямо в такелаж чужого корабля з шаблею затиснутою, як ви кажете, в зубах.
— Так?
— Гаррі Наполовину, написали ми на його домовині.
— Ох.
— Не знаю, чи ви колись бачили зварене на м’яко яйце, після того як різонули по ньому нож…
— Ясно, я зрозумів. То що ви пропонуєте?
— Гаки. Гаки всьому голова. Закидаєш їх на корабель і просто тягнеш до себе.
— А у вас є ті гаки?
— О, так. Якраз сьогодні на них натикався.
— Добре. Тоді…
— Пригадую, — не зупиняючись, вів далі Дженкінс, — то було якраз, коли ваш сержант Щебінь скидав усе добро за борт і сказав: — Шо робити з цими крученими, гачкуватими штуками, сер? — і хтось, чиє ім’я ніяк не можу пригадати, сказав: — Це непотрібний баласт, скидай його в воду.
— Чому ви нічого не сказали?
— О, ну, якось не хотілося, — мовив Дженкінс. — Ви так гарно поралися.
— Не заривайтесь зі мною, капітане. Бо надіну кайдани.
— Ні, ви цього не зробите, і я скажу вам, чому. По-перше, тому що коли капітан Морква запитав: — Сер, що мені робити з цими кайданами? — ви сказали…
— Так, тепер слухай сю…
— …а по-друге, не думаю, що ви бодай щось тямите в кораблях, чорт забирай. Ми не надягаємо кайдани, ми в них заковуємо. Ви знаєте, як сточити грота-брас? Бо я не знаю. Тому що ці йо‑хо-хо дурниці — для салаг, якби ми хоч колись використовували такі слова, як салага. А ви знаєте різницю між штирбортом і бакбортом? Я не знаю. Ніколи не пив штирборт. Дядько б мене забрав!
— Хіба не «дідько б мене забрав?»
— У кожного свої дитячі травми, — капітан Дженкінс крутнув штурвал. — А ще цей вітер дуже сильний, і тільки ми з командою знаємо, за які мотузки потягнути, щоб ці великі квадратні брезентові штуки стали правильно. Якби за це взялися ваші люди, дуже скоро ви б дізналися, як далеко звідси земля.
— А як далеко?
— Біля тридцяти фатомів[21], зовсім мало.
Вогні були помітно ближче.
— Біп-біп-біп-дзинь!
— Чорт забирай, що тепер? — мовив Ваймз.
— Восьма вечора. Е… Ледь уникнути смерті від хапонського шпигуна?
Ваймз похолов.
— Де? — запитав він, роззираючись довкола, мов навіжений.
— На розі Броварської і Брод-Вею, — повідомив тихий співочий голосок.
— Але я не там!
— Який тоді сенс у нагадуваннях? Нащо я стараюсь? Ви сказали мені, що хочете знати, що ви маєте ро…
— Послухай, ніхто не ставить собі нагадування, щоб його порішили!
Бісик на якусь мить затих, а тоді сказав:
— Ви маєте на увазі, я маю внести це у ваш список справ? — його голос тремтів.
— Щось на кшталт: «Список справ: вмерти»?
— Послухайте, не треба все звалювати на мене тільки тому, що ви не на тій часовій лінії!
— Що це в біса означає?
— Ага, я знав, що ви не читали інструкцію! В розділі xvii-2(c) дуже чітко написано про те, що вкрай важливо дотримуватися однієї реальності, бо інакше за Принципом Непевності…
— Забудь, що я просив, гаразд?
Ваймз зиркнув на Дженкінса та корабель вдалині.
— Ми зробимо по-моєму, де б ми не були, — заявив він.
Він пішов до трюму і підняв люк.
— Щебеню?
Хапонські матроси вовтузилися з брезентом, поки їхній капітан на них волав.
Ахмед-71-година не кричав. Він лише стояв із шаблею в руці й спостерігав.
Тремтячи від страху, до нього поспішив капітан зі шматком мотузки в руці.
— Бачите, валі? — мовив він. — Хтось її відрізав!
— Хто це міг зробити? — стиха запитав Ахмед-71-година.
— Не знаю, але коли знайду його…
— Ці пси нам уже на п’яти наступають, — мовив Ахмед. — Ти з хлопцями, давай працюй швидше.
— Але хто це міг зробити? — не вгавав капітан. — Ви були тут, як їм вдало…
Він перевів погляд від мотузяного огризка на шаблю.
— Ви щось хотіли мені сказати? — запитав Ахмед.
Капітан досягнув свого звання не тому, що був дурним. Він крутнувся на місці.
— Негайно підніміть це вітрило, гнилі сучі сини! — закричав він.
— Добре є, — мовив Ахмед-71-година.
Арбалет Щебеня першочергово був облоговою машиною на трьох людей, але він викинув лебідку як зайвий тягар. Він натягував його рукою. Зазвичай одного погляду на троля, який натягує тятиву самим лиш пальчиком, було достатньо для вольового відступу. Він непевно глянув на далеке світло.
— Шансів один на міліон, — сказав він. — Ми далеко.
— Просто цілься нижче рівня води, щоб вони не відітнули мотузку, — порадив Ваймз.
— Ага. Добре.
— В чому проблема, сержанте?
— Ми пливемо до Хапонії, та?
— Ну, десь в цьому напрямку, так.
— Але… в Хапонії я зглупію через жару, розумієте?
— Сподіваюся, ми спинимо їх до того, як