Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

— Стривай, я твій друг! — іще раз крикнув чоловік, та Роран не збирався вірити йому вдруге, натомість добряче копнув його ногою.

І все ж нападникові вдалося скочити на ноги. Він несподівано блокував удар Роранового кинджала, натомість вихопив зі своєї куртки ніж і полоснув ним ватажка по грудях. Біль був не такий уже й сильний, тож Міцний Молот лише дужче розлютився. Роздерши покривало й зваливши чоловіка з ніг, ватажок щосили кинув його на стінку намету. Мить — і обох суперників накрило важкими шарами шерсті. Пробиратися до ворога довелось у цілковитій темряві, тож Роран ледь не скрикнув від несподіванки, коли хтось наступив йому на ліву руку.

Помилка в такій ситуації могла коштувати життя. Власне кажучи, усе до того і йшло, бо таємний незнайомець різко схилився, намагаючись скрутити Роранові в’язи. Але той вільною рукою в останню мить устиг схопити нападника за щиколотку. Чоловік утратив рівновагу, брикнув ногою, ніби скажений кріль, та Роран стис її з такою силою, що той відчайдушно заволав.

Не даючи супернику ані найменшого шансу отямитись, Міцний Молот замахнувся кинджалом, проте не влучив і всадив його в землю зовсім поруч із горлянкою незнайомця. Ще одна спроба теж не принесла успіху, бо чолов’яга крутився як в’юн та ще й примудрився вдарити Рорана в обличчя.

— Хто ти? — загорлав ватажок.

— Я твій друг, — відповів нападник і немов на підтвердження своїх дружніх намірів тричі вдарив Рорана по ребрах коліном.

Тоді Міцний Молот закинув голову назад і так ударив ворога лобом у ніс, що той хруснув, мов суха гілка. Чоловік смикнувся туди-сюди, загарчав, та Роран не послаблював хватки.

— Ти мені не друг, — процідив ватажок крізь зуби й, зіпершись на праву руку, повільно спрямував кинджал убік незнайомця.

Тієї ж миті позаду залунали крики варденів. Кинджал несподівано легко пройшов крізь шкіряну куртку непроханого гостя й уп’явся в м’яку плоть. Чоловік зойкнув. Аби не випробовувати долю, Роран штрикнув його ще кілька разів і залишив кинджал стирчати у ворожих грудях.

Серце чоловіка ще билося, і Міцний Молот виразно відчував його конвульсивний рух під руків’ям кинджала. Суперник двічі спробував вирватись, та невдовзі перестав опиратися й затих, спливаючи кров’ю.

Якийсь час Роран не наважувався його відпустити. Так вони й лежали поруч — чоловік конав, а ватажок поринув у те заціпеніння, яке щоразу набігало на нього сумною хвилею, коли він убивав людину.

— Хто ти? — прошепотів ватажок, трохи оговтавшись. — Хто тебе послав?

— Я… Я майже вбив тебе… — розчаровано мовив незнайомець. Потім він захрипів, і його тіло бездиханно обм’якло.

Роран дрібно тремтів усім тілом, відчуваючи, як утома паралізує кожен м’яз.

— Зніміть із мене це! — хрипким голосом сказав Міцний Молот, знемагаючи під вагою намету, темряви й затхлого повітря.

Вардени потягли намет на себе, але звільнити ватажка їм одразу не вдалося. У розпалі боротьби суперники закуталися в намет, наче в якийсь кокон. Урешті-решт хтось найкмітливіший прорізав над Рораном товстий шар шерсті, й крізь отвір полилося мерехтливе світло.

Ватажок насилу звівся на ноги й виліз назовні. Потім трохи сором’язливо роззирнувся навкруги, бо був у самій білизні. Його ще й досі хитало.

Довкола, тримаючи напоготові мечі й списи, з’юрмились Бальдор, Карн, Делвін, Мандел і ще з десяток воїнів. Серед них одягнені як слід були тільки двоє — придивившись уважніше, ватажок упізнав вартових.

— Божечку ж ти мій! — скрикнув один із воїнів, який порпався в рештках намету й саме дістався до понівеченого тіла Роранового кривдника.

Небіжчик був величезний на зріст, мав довге кудлате волосся, зібране в кінський хвіст, і шкіряну пов’язку на лівому оці. З його розтрощеного носа ще й досі юшила кров, заливаючи нижню частину обличчя кривавою маскою. Вона повільно стікала по шиї на землю, утворюючи таку велику калюжу, аж починало здаватися, що звичайна людина не може мати стільки крові.

— Роране, — посмикав ватажка за плече Бальдор, але той ще й досі ніяк не міг відвести погляду від мертвого нападника. — Роране, послухай мене! Тебе не поранено? Роране, що сталося?

— Що? — прийшов до тями ватажок, коли схвильований голос Бальдора нарешті привернув його увагу.

— Роране, тебе поранено?

«І чого це він таке питає?» — спантеличено зиркнув Роран на себе й ледь не обімлів від жаху.

Усі його груди були заляпані кров’ю, а червоні патьоки вкривали його руки й майже всю білизну.

— Та наче ні,— відповів він, насилу вимовляючи слова. — Іще на когось напали чи тільки на мене?

Від гурту солдатів мовчки відійшли Делвін і Гемунд, винісши за собою на ковдрі чиєсь мертве тіло. Це був той самий хлопчина, котрий доправив Роранові послання.

— Ох… — вирвалось у Міцного Молота. — Ну чого ж він тут вештався серед глупої ночі?

— Я ділив з ним намет, капітане, — сказав один із воїнів, зробивши крок уперед. — Уночі він завжди виходив справити малу нужду, бо перед сном пив багато чаю. Мати сказала йому, що так він менше хворітиме… Він був гарний хлопець, капітане, і не мав би загинути через якогось підлого боягуза.

— Не мав би… — буркнув Роран, а сам подумав: «Якби він не загинув, то зараз із перерізаною горлянкою лежав би я». — То що, ніхто більше не постраждав? — спитав він уже трохи бадьоріше, підійшовши до тіла нападника.

Воїни закрутили головами, намагаючись зрозуміти, чи всі їхні товариші живі.

— Здається, всі цілі,— мовив Бальдор після нетривалої мовчанки.

— Ви перевірили?

— Ні…

— Ну то перевірте! І спробуйте нікого не будити. Солдатам треба виспатись. Біля всіх командирських наметів поставити варту!

«Міг би й раніше це зробити», — подумки докоряв сам собі Роран, почуваючись повним дурнем, коли Бальдор віддавав накази.

Біля нього залишились Карн, Мелвін і Гемунд. Четверо солдатів підняли бездиханне тіло юнака й понесли його за межі табору, щоб поховати.

Переступаючи через нападника, Гемунд ненароком зачепив носком чобота кинджал, що стирчав із грудей здорованя.

— Схоже, кіннота, з якою ти сьогодні мав справу, не так уже тебе й злякалася… — сказав воїн, відновлюючи рівновагу.

— Твоя правда, — кивнув Міцний Молот. Він дрібно тремтів, його руки та ноги були холодні як лід.

— Ось, — сказав Карн, збігавши за покривалом і накинувши його Роранові на плечі— Так буде краще. Ходімо, посидиш біля багаття, а я тим часом нагрію води, щоб ти помився. Гаразд?

Роран мовчки кивнув, бо в горлі в нього пересохло, а язик прилип до піднебіння. Маг підставив йому своє плече, і вони пішли до багаття. Проте Карн несподівано зупинився, не зробивши й десятка