Варта!Варта! - Террі Пратчетт

— О, ні, — простогнав Ваймз. — Тільки не знову! 

— Чи все гаразд із Чашами Цілісності і чи істинно вони наповнені? — мовив брат Дозорець. 

— Так, наповнені по вінця. 

— Води Світу, чи зреклися? 

— Так, зреклися повністю. 

— Чи скуті численними ланцюгами Демони Нескінченності? 

— Чорт, — сказав брат Тинькар. — От завжди є щось. 

Брат Дозорець погодився. 

— Лише одного разу ми спромоглися виконати стародавні і вічні ритуали правильно і все було чудово, правда? Вам варто це залагодити. 

— Чи не можна пошвидше, брате Дозорцю, а що як я просто зроблю це двічі наступного разу? — сказав брат Тинькар. 

Брат Дозорець невдоволено погодився. Здавалося, ця думка слушна. 

— Гаразд, — сказав він. — А зараз повертайся з усіма. І ви маєте називати мене Виконувач обов’язків Верховного гросмейстера, зрозуміло? 

Просвітлені брати оцінили його звернення без належної шани. 

— Нам ніхто не казав, що ти будеш виконувати обов’язки Верховного гросмейстера, — промимрив брат Придверник. 

— Ну, ви всі знаєте, що я, чорт забирай, добре виконую свою роботу, тому Верховний гросмейстер і попросив мене відкрити Ложу, бо він затримується через усю цю коронацію, — зверхньо сказав брат Дозорець. — Якщо це не робить мене Виконувачем обов’язків Верховного гросмейстера, то що ж тоді робить? 

— Не розумію, — промимрив брат Придверник. — Ти не можеш отримати такий високий титул отак. Тебе можна було б назвати… Розпорядником Ритуалів. 

— Таак, — сказав брат Тинькар. — Не розумію, чого це ти дереш носа. Тебе ж навіть не навчали монахи тим усім древнім та загадковим таємницям чи чомусь такому. 

— Ми тут зависаємо годинами, — сказав брат Придверник. — Це неправильно. Гадаю, ми заслуговуємо на нагороду… 

Брат Дозорець усвідомив, що втрачає контроль. І спробував застосувати дипломатію. 

— Я певен, що Верховний гросмейстер скоро прибуде, — сказав він. — Давайте не будемо псувати все просто зараз? Хлопці? Організувати цю битву з драконом, усе зробити правильно, це ж було щось, чи не так? Ми через усе це пройшли, правда ж? Варто почекати ще трішечки, гаразд? 

Коло з фігур у каптурах і мантіях зсунулося, демонструючи невдоволену згоду. 

— Гаразд. 

— Досить справедливо. 

— БЕЗПЕРЕЧНО. 

— Егеж. 

— Ну якщо так, то так. 

У свідомості брата Дозорця ятрився сумнів, що щось пішло не так, але він не міг зрозуміти що. 

— Гм-м, — сказав він. — Брати? 

Ті неохоче посунулися. Щось у кімнаті зависло в повітрі. Сама атмосфера. 

— Брати, — повторив брат Дозорець, намагаючись утвердитися. — Ми усі тут, чи не так? 

Почувся тривожний хор згоди. 

— Звісно, ми тут. 

— У чому справа? 

— Так! 

— ТАК. 

— Так. 

І знову було це відчуття неправильності речей, якого ти не можеш торкнутися пальцем, бо твій палець надто наляканий. Та тривожні думки брата Дозорця перервалися скреготом на даху. Декілька шматків штукатурки впали в коло. 

— Брати? — нервово повторив брат Дозорець. 

То був один із тих звуків тиші, довгий, дзвінкий звук тиші максимальної концентрації і, цілком можливо, звук затриманого повітря в легенях завбільшки зі скирти сіна. Корабель мужності брата Дозорця тонув, його покинули останні щури самовпевненості. 

— Брате Придвернику, чи не міг би ти відкрити засувку до жаского порталу… — сказав він тремтячим голосом. 

І тут засяяло світло. 

Не було болю. Не було часу. 

Смерть відкидає багато речей, особливо, якщо прибуває в момент, коли температура настільки висока, що може випаруватися залізо; серед тих речей є й ваші ілюзії. Безсмертні останки брата Дозорця спостерігали, як дракон летить геть у туман, відтак поглянули вниз на калюжу розплавленого металу, каменю і різних мікроелементів, що залишилася від секретного штабу. І його мешканців, як він усвідомив із безпристрасністю, що є частиною буття мертвим. Отак проживаєш життя і завершуєш його як мазок, що крутиться собі, наче вершки у чашці кави. Якими б не були ігри богів, грають вони у достобіса загадковий спосіб. 

Він поглянув на фігуру в каптурі, що стояла позаду нього. 

— Ми не мали такого наміру, — слабко сказав він. — Чесно. Жодних правопорушень. Ми лише хотіли того, що нам належиться. 

Кістлява рука поплескала його по плечу, і то не було недобре. 

І Смерть мовив: 

— ВІТАЮ. 

Окрім Верховного гросмейстера, у час дракона поза штабом був лише один Просвітлений брат, і то був брат Загребун. 

Його послали по піцу. Брата Загребуна завжди відсилали по їжу. Так було дешевше. Його ніколи не турбувало опанування мистецтва оплачувати покупки. 

Коли варта під’їхала услід за Ерролом, брат Загребун стояв зі стосом картонних коробок і з роззявленим ротом. 

Там, де мав бути жаский портал, залишилася лише тепла купка оплавлених уламків. 

— О, боженьку! — сказала леді Ремкін. 

Ваймз вислизнув з карети і поплескав по плечу Брата Загребуна. 

— Пробачте, сер, — сказав він. — Ви часом не бачили, що… 

Коли брат Загребун повернувся до нього обличчям, то це було обличчя людини, яку перестріли біля входу в Пекло. Його рот усе ще був роззявлений, та він не міг мовити і слова. 

— Чи могли б ви провести мене до Ярду, — сказав Ваймз. — Маю причини вірити, що ви… — він завагався. Він не цілком був упевнений, що мав причини вірити. Ясно, що цей чоловік винен. Ви б визнали його винним, просто на нього подивившись. І не те, щоб він був винен у чомусь конкретному. Просто винен у загальному сенсі. 

— М-м-м-м-мих, — сказав брат Загребун. 

Сержант Колон обережно відкрив кришку верхньої коробки. 

— Що робитимете, сержанте? — спитав Ваймз, відступаючи. 

— Ем. Виглядає як Хапонійська гостра з анчоусами, — тоном поціновувача сказав сержант Колон. 

— Я маю на увазі чоловіка, — сказав Ваймз. 

— Н-н-н-н, — сказав брат Загребун. 

Ваймз заглянув під каптур. 

— Я його знаю, сер, — сказав він. — Бенджі Легкоступ Боґґіс. Він з Гільдії злодіїв. Я давненько його знаю, сер. Хитрий маленький негідник. Зазвичай працює в Академії. 

— Чарівником? — спитав Ваймз. 

— Підробітки, сер. Садівником, теслею і всяке таке. 

— О. Так? 

— Чи ми можемо щось зробити для бідолахи? — спитала леді Ремкін. 

Ноббі хвацько відсалютував. 

— Можу зарядити йому по яйцях, якщо забажаєте, моя леді. 

— Д-д-д-р-р-р, — сказав брат Загребун й несвідомо затремтів, побачивши сталеву посмішку шляхетної леді, яка вирішила не показувати, що зрозуміла щойно сказане. 

— Покладіть його в карету, ви двоє, — сказав Ваймз. — Якщо ви не проти, леді Ремкін… 

— Сибіл… — поправила леді Ремкін. 

Ваймз почервонів і продовжив: 

 — Дуже добра ідея його ув’язнити. І пред’явити звинувачення у крадіжці книжки, а саме: «Викликання драконів». 

— Маєте рацію, сер, — сказав сержант Колон. — Піца вистигає, до речі. Самі знаєте, що сир стає препаскудним, коли вистигає. 

— І не бийте його, — застеріг Ваймз. — Навіть якщо без сліду. Моркво, ходімо зі мною. 

— Д-Д-д-д-р-р-а-а, — зголосився Брат Загребун. 

— І візьміть Еррола, — додав Ваймз. — Він тут просто скаженіє. Віддаю належне, він сміливий малий демон. 

— Прекрасно, що ви про це подумали, — сказав Колон. 

Еррол бігав туди-сюди коло зруйнованої будівлі і підвивав. 

— Гляньте на нього., — сказав Ваймз. — Не дочекається бійки. 

Він подивився на туман, що клубочився. «Там точно щось є», — подумав він. 

— Що робитимемо, сер? — запитав Морква, коли карета від’їхала. 

— Нервуєтесь? — спитав Ваймз. 

— Ні, сер. 

Те, як він це мовив, щось сколихнуло у Ваймзових думках. 

— Ні, — сказав він. — Не нервуєтесь? Гадаю, це у вас від ґномів. У вас немає уяви. 

— Певен, що зроблю усе якнайкраще, —