Свято Червоної Косинки - Тетяна Гуркало

— Привиди Зеленого лісу, — якось дивно простогнала купчиха-мисливець, коли ельф назвав своє ім’я. Не родове, а звичне. Родове вона навіть почути повністю не змогла б. Людський слух не настільки досконалий. — Дійсно Лялянівель? За що тебе так? За обличчя? Хоча ви ельфи всі, як ляльки з фарфору. Але Лялянівель. Скорочено Лялька?

— Дарка не милозвучне ім’я, як для дівчини, — сказав у відповідь ельф, насупивши брови, через що ця мисливиця пирхнула, ледь стримуючи сміх.

Взагалі якась занадто весела дівчина. Був би привід посміятися. Хоча, чого їй сумувати?

— Не ображайся, але саме Лялькою тебе з таким ім’ям будуть називати. Скорочено.

— Люди занадто люблять все скорочувати, — похмуро промовив ельф, хоча вже тричі давав собі слово сидіти мовчки і ні на що не реагувати. Але ця дівчина… мабуть це через те, що її прабабуся орчанка. Орчанки саме такі. Їх неможливо ігнорувати, навіть якщо дуже потрібно. Правда сміються вони нечасто, а ця… — Мабуть важно запам’ятати довге ім’я.

— Не хочеться витрачати на це час, — тихо, мов ділилася якоюсь таємницею, сказала дівчина і відкинулась на спинку крісла, вмощуючись зручніше. — Хоча, дивлячись де і хто. Ось на королівських балах і прийомах як починають викрикувати імена благородних гостей… якщо вірити одній байці, одного барона перестали запрошувати, бо на його ім’я ледь не півгодини витрачати потрібно було. Якийсь предок цього барона записав в своє ім’я всі села, розкидані по його лісах. А землі в нього багато. А потім чомусь не змогли те ім’я скоротити.

Лялянівель впіймав себе на тому, що куточок губ смикнувся, тягнучи за собою усмішку.

— А ось в армії за надто довге ім’я колись вбити могли, — заявила дівчина. — на дуелі. Так що одразу видно хто з баронів воював за королівство, а хто в лісах відсиджувався.

Ельф хмикнув.

— Давно це було, правда, — визнала дівчина. — І вам тоді було не до нас. Ви там з дальніми родичами весело свої ліси і гори ділили, поки з гір вас не вигнали крилаті, котрим ви остаточно набридли.

— Дивні у тебе знання з історії, — в свою чергу визнав ельф. Люди зазвичай нічого про війну Трикутника не знають і знати не хочуть.

— Читати люблю, — знизала плечима дівчина. — Вишивати ні, а читати — так. І коли треба посидіти з дівчатами в окремій кімнаті…

Лялянівель кивнув. У людей бувають дивні звичаї.

— А чому ви всі такі похмурі? — вирішила Дарка поміняти тему розмови.

Ельф знову хмикнув.

Похмурі. Просто спокійні. Це та дружина правителя, котра обрана, все хотіла зрозуміти депресія у них, чи просто характери такі.

Можливо вона й свята придумувала, щоб їх повеселити?

Повеселила, куди більше.

Лялянівель сумно зітхнув.

— А так, тут гарно, хоч і незвично, — сказала Дарка, подивившись на нього. — Все таке тендітне на вигляд. Але як подивишся на всі ці обличчя, так відразу напитися хочеться, як каже мій дядько. Наче прощатися з померлим родичом всі ходять. То туди, то сюди.

І рукою помахала, плавно так, граційно, наче й не була дівчиною-велетнем. Точно орчанка.

От що він тут робить? Сидить, на якісь дивні теми розмови веде. Чекає, поки прокляте свято закінчиться і всіх нещасних зловлених холостяків сюди притягнуть. Краще б торгувався. Можливо їй знадобиться щось таке, заради чого вона відмовиться від чоловіка-ельфа. Є й інші способи терміново вийти заміж. А він…

А в нього язик не повертався. Хотілося щось їй довести, щось не дуже зрозуміле, але обов’язково. Інакше вона переможе. Ось ця мисливиця-велетень його переможе. Дівчина… скільки їй там років?

— Скільки тобі років? — спитав Лялянівель.

— Двадцять два, — гордо задерла ніс дівчина і незрозумілим чином знову з купчихи перетворилася на богиню з пантеону північних народів. Ту, котра з сокирою в одній руці, другою тримає мотузку, накинуту на шию здоровенного чорного вовка, а на голові в тої діви-войовниці шолом, схожий на половину драконячого яйця, тільки чомусь з гострими буйволиними рогами.

Ось іще загадка, як в неї так виходить? То смішлива торгівка, з тих, які позавчорашні пиріжки продадуть за п’ять хвилин і всі будуть вірити, що вони свіжі. То граційна орчанка, якій тільки багаття і барабанів не вистачає, щоб прогнутися назад, провівши косами по землі, а потім почати танцювати. То та богиня, її, здається, так і звати…

— Сокира, — сказав Лялянівель.

— А? — смикнулась дівчина і з подивом на нього подивилася.

— Сокира. Знаєш, є такі острови далеко на півночі. Звідти припливають в Золоте місто люди на довгих гостроносих човнах з парусом і веслами. Ось у цих людей є богиня — Сокира. Ти іноді дивишся як вона і це дивно.

— Правда? — несподівано зраділа ця дивна дівчина. — А я все думала чому дядько Хлік мене так називає. А він не говорив.

— Тільки та богиня руда.

— Ой, — махнула рукою Дарка і знову стала орчанкою. Чорнокосою, з важким підборіддям, але граційною.

А ще в Дарки були блакитні очі. А в орчанок завжди карі.

І орчанки Лялянівелю ніколи не подобалися. І ось ця дівчина не подобається. Так чому він сидить і не пробує уникнути свого сумнівного щастя?

— Мені майже триста. Років, — сказав Лялянівель.

— Ой, неважливо. Головне рік протриматися. А там вже ніхто нічого не скаже.

— А якщо я через рік нікуди не піду?

— Підеш, що тобі в нас робити? Ти ж тут живеш, працюєш десь.

— Я вартовий.

— Ось, вартовий, воїн. Що тобі в нас робити? У нас з ельфів тільки барди ціняться, співаєте ви гарно.

— Я не гарно, — признався Лялянівель. Ну, неправда те, що всі ельфи співають як солов’ї. Слух у всіх є, а з голосами іноді і зовсім не щастить. Іноді ворони гарніше каркають, але це вже зовсім рідко.

— Ну, ось. Понудьгуєш і підеш додому, — кивнула дівчина. — А я залишусь. Людей ви в свої ліси нечасто пускаєте. Та й що мені там робити? Так що все гаразд.

І посміхнулася.

Сокира.