Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін
Ці мотиви дедалі сильнішають в останній історії, яку опублікував Толкін: у «Ковалі з Великого Вуттона». Вона розпочалася через вимогу видавця до Толкіна 1964 року — вимогу написати передмову до нового ілюстрованого видання казки «Золотий ключ» вікто- ріанського автора Джорджа МакДональда. (Приблизно за двадцять років до того Толкін похвалив цю казку у своєму есеї «Про чарівні історії».) Толкін погодився, почав працювати над передмовою і написав уже кілька сторінок, коли взявся пояснювати свій аргумент про несподівану могутність Чарокраю на прикладі історії про кухаря, котрий намагався спекти торт для дитячої вечірки. Саме в тому місці він облишив передмову, до якої вже ніколи й не повернувся, і написав натомість казку. Її розгорнуту версію автор прочитав 28 жовтня 1966 року в Оксфорді перед великою аудиторією, а наступного року казка вийшла друком.
Назва цієї розповіді майже зухвало проста, простіша навіть за «Фермера Джайлза із Гема», і сам Толкін зазначав, що вона нагадує назву старомодної шкільної історії. Назва «Вуттон» хоч і є абсолютно звичною для Англії, проте має якийсь окремий сенс, як його мали колись і всі інші назви. Вона означає «місто в лісі», і друге речення підтверджує, що те місто дійсно «заходило в ліс». Ліси та пущі багато важили для Толкіна, й він часто згадував про них: від Морок-лісу до Фанґорну, — а однією з їхніх повторюваних (і реалістичних) рис є те, що в них люди втрачають витримку та гублять дорогу. Читач почуває, що це справедливо і щодо мешканців Великого Вуттона, принаймні багатьох із них: вони дещо самовдоволені, їх легко переконати, передусім їх цікавлять їжа та питво, — риси не занадто погані, проте обмежені. Коваль є винятком. На дитячому святі, яке відбувається в селі кожні двадцять чотири роки, він ковтає зірку, й вона стає його перепусткою до Чарокраю (чи Дивокраю, бо Толкін використовує тут саме таку назву). Розповідь відстежує ціле Ковалеве життя, відтворюючи деякі чоловікові видіння та переживання в Чарокраї, а ще проводить нас через почергові бенкети аж до тієї пори, коли Ковалеві доводиться прощатись із зіркою, щоби її знову запекли в торті й вона дісталась іншій дитині — його наступникові. Востаннє повертаючись із Чарокраю, Коваль розуміє, що «шлях його нині знову веде до втрати». Він перебуває в тому самому становищі, що й оповідач у «Морському дзвоні», та приймає його будучи підготовленішим. Ця історія — «прощання з Казковим Краєм».
Одначе це не означає, що Коваль був невдахою. Можливість потрапити до Іншого Світу покращила його як людину в цьому світі, а Ковалеве життя прислужилося для того, щоби послабити у Вуттоні — за особистим коментарем Толкіна до цієї історії — «залізне кільце звичності» й «адамантове кільце переконання», ніби все, що варто знати, вже відомо. А зірка в несподіваний спосіб перейшла до наступного власника й існує далі. Проте влада банальності не втратила сили, й основний конфлікт розповіді розгортається між Альфом (емісаром із Чарокраю в реальний світ; а тим часом Коваль є гостем, котрий рухається у протилежному напрямку) і його попередником на посаді сільського Магістра Куховарства, котрого звати Ноукс. Останній узагальнює багато що з того, чого не любить у реальному житті Толкін. Те, що Ноуксові уявлення про Чарокрай і про все, що виходить за межі одноманітного світу села, яке примістилось у глибині лісу, дуже обмежені, — прикро, але те, що він заперечує існування будь у кого кращої уяви за свою та прагне зупинити розвиток дітей на межі власного рівня, — цього йому годі пробачити. Його уявлення про торт солодкі та липкі, а про чарівниць — прісні й гарненькі. Цьому протистоять Ковалеві видіння з похмурими ельфійськими вошами, котрі повертаються після битв на Темних Узграниччях; із Королівським Деревом; із несамовитим Вітром і плакучою березою; з ельфійськими дівами-танцівницями. Наприкінці Ноукса жахає його підмайстер Альф, який виявляється Королем Чарокраю, проте кухар так ніколи й не змінює своїх переконань. У розповіді останнє слово залишається за ним, і більшість мешканців Вуттона радо спостерігає за відходом Альфа, а зірка переходить од Ковалевої родини до Ноуксової. Якщо Коваль, Альф та Чарок- рай і мали певний вплив, то він потребує певного часу, щоби датися взнаки. Але так воно вже, напевно, заведено у світі.
Тобто так воно заведено в цьому світі. У «Листку пана Дрібнички» Толкін описує свою візію світу деінде — того світу, в якому вистачає місця і для Середзем'я, і для Чарокраю, і для всього, чого душа забажає також. А втім, хоча ця історія і зображає «божественну комедію» та завершується сміхом, од якого двигтить світ, починається вона зі страху. Толкін не в одному листі повідомляв, що ціла розповідь йому наснилася й він одразу ж записав її, а трапилося те десь між (повідомлення різняться) 1939 і 1942 роками. Перебіг подій у творі набуває правдоподібності, коли ми чітко бачимо, що то був за сон: сон-тривога, з тих, які трапляються в кожного з нас. Студентам перед іспитом сниться, ніби вони проспали і не прийшли на нього, викладачам перед виступом сниться, ніби вони виходять на подіум із порожніми руками та головами, а в осерді «Листка пана Дрібнички» гніздиться страх, очевидно, ніколи не завершити. Дрібничка знає про існування остаточного терміну, — це, безперечно, смерть, подорож, у яку належить вирушати всім нам, — у нього є картина, яку він одчайдушно хоче завершити, проте все відкладає й відкладає малювання, а потому, коли все-таки серйозно береться до роботи, то спершу його часу потребують інші й він не може їм відмовити, далі його
