Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Горе, ходи сюди, братику, — гукнув Фалмін, вдивляючись у темряву.

За мить почулося іржання і на світло повільно вийшов кінь. Він підійшов ближче до Фалміна, встав поруч й тихенько зашелестів вухами, вловлюючи якісь звуки в темряві.

— Голодний, чи не так? Пробач, тут немає овесу, який ти так любиш, але ми щось придумаємо.

Чоловік дістав із кишені плаща кубик цукру й погодував ним свого вірного побратима, який задоволено заіржав. Чаклун погладив тварину по розкішній чорній гриві, заспокоюючи цим коня і намагаючись заспокоїтись самому.

«Запаси майже закінчилися, зима лютує, а найближче відоме мені село в двадцяти верстах звідси. — Фалмін вдумливо дивився на вогнище, відчуваючи рукою теплу шию коня. — Зараза, могло бути і гірше.»

Забравши руку від гриви й нарешті бодай якось заспокоївшись, Фалмін заплющив очі й потягнувся. У ніс вдарив дивний запах, схожий на підпалену сірку. Чаклун поглянув на всі боки, однак бачив лише стовбурці тонких дерев. За мить Гор встрепенувся і зосереджено поглянув у східний бік.

Фалмін потягнувся до свого меча, який в піхвах стояв поруч із дубом. Як тільки він потягнувся до зброї, прямісінько попереду в темряві замерехтіло два оки, які уважно дивилися на нього. Цей погляд говорив лише про одне: «Тобі не втекти».

Чаклун завмер, вичікуючи, що ж зробить невідоме створіння, але воно стояло нерухомо, моторошно й пильно стежачи за людиною та конем. Десь вдалечі почулося протяжне виття. Фалмін поглянув на захід, звідки почувся звук, а коли подивився вперед, то вже не побачив очей невідомої істоти.

Не довго думаючи, чаклун почав швидко збиратися. Закинув в’юки на спину Гора, він ногою затоптав маленьке багаття, запригнув в сідло. Кінь, навіть не отримавши команди, одразу помчав у ніч. Фалмін не зупиняв його, навпаки, підганяв і час від часу поглядав через плече, але там була лише темрява й мертва тиша.

Гор тихенько фиркнув, переходячи із твердої землі на багнюку, яка почала з’являтися під підковами все частіше. Дорога потроху розвиднілася і попереду, поміж дерев, стало видно велику болотяну місцину. Неприємний запах одразу почав дратувати коня, на що він заводив вухами.

— Тихо, Горе. Тихо, ще недовго залишилося, — прошепотів Фалмін на вухо тварини, яка, схоже, навіть трішки заспокоїлась після слів господаря і попрямувала вперед більш впевнено.

Фалмін пригадував ці місцини, минулого року довелося полювати тут на мідноголового дракона. Староста Синьовірки довго пручався, але вчасно зважив два трупи і трьох зниклих безвісті за остінніх два тижні, і тоді ж своїм нехитрим розумом допетрав, що такими темпами від села через місяць залишиться лише обідраний паркан старого гончара Ліама, і то через те, що був той паркан обісцяний та напівлежачий. Ціну тоді він вибив чималу, хоча, по правді, впорався із змієм доволі швидко.

Як тільки Гор вступив у мілке болото, біля вух задзвеніли десятки комарів і мушок, намагаючись роздратувати або ж неприємно вкусити. Фалмін сильніше закутався в накидку й іноді відганяв вільною рукою комашню від голови коня. Чоловік дивувався, чому ці комахи взагалі повилазили зі своїх комор в таку зиму.

Через двадцять метрів кінь сповільнився, болото стало більш густим і більш глибоким, проте Фалмін повинен був здолати цей шлях попри все.

— Дивися, друже, там вже йде непогана дорога. Останній ривок, і виїдемо напряму до дорогу, що веде в село.

Почувши лагідні слова господаря, тварина трішки нагнула голову і вперто продовжила крокувати вперед. Так вони ще з десяток хвилин повільно, але впевнено крокували до кінця болота. Однак на самій середині Фалмін натягнув віжки й прислухався. Десь справа, з боку пустиря, почулося щось схоже на ричання вовка. Але лише глухий не вловив би у цьому ричанні щось людське та вороже для самої вовчої натури.

— Ще цього нам не вистачало, — прошепотів Фалмін, кинувши погляд через плече.

Шлях позаду нього приховав туман, який повільно плив по поверхні болота й охоплював найближчу місцевість, цим самим звужуючи радіус огляду. Затихли навіть набридливі комарі. Чаклун напружився, вдарив легенько коня в боки, аби той почав крокувати швидше. Він розумів, що потрібно вибиратися із цього болота якомога швидше, інакше можна тут і залишитися.

Праворуч знову почулося виття, але вже ближче й більш чітке. Фалмін різко свиснув, аби Гор прискорився, а сам озирнувся, адже чомусь склалося відчуття, наче позаду є щось невідоме й небезпечне. Кінь рвонув вперед, важко пересуваючи ногами. Кінець болота був уже близько.

Чаклун кинув погляд праворуч, звідки було чутно виття. Там, у далечі, поміж дерев, щось стояло на двох лапах і пильно дивилося на нього. Навіть звідси було видно, що ця людиноподібна істота значно вища людини й більш масивна. За мить воно завило, протяжно й голосно. Ліворуч від Фалміна пролунала відповідь.

— Швидко, Горе! Вперед!

Тварина доклала останні зусилля і нарешті змогла вибратися із трясини, стати підковами на тверду землю. Фалмін, не давши перепочити коню, свиснув, смикнув віжки. Гор помчав вперед по дорозі, яка вела в глибину лісу.

Позаду почулося протяжне виття і лютий вовчий рик. Фалмін намагався відірватися, але зненацька зліва вилетіло велетенське створіння і накинулося на нього. У повітрі засвистів меч, вістря пройшло по руці велетенської істоти із вовчою мордою. Фалмін войовничо закричав, аби відігнати тварюк. Попереду виднілась річечка, через яку вів кам’яний міст під назвою Бабдієва Вдача