Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Чорне, як воронне пір'я волосся, — промямлив дід.

— А на поясі меч блище, — додав запинаючись Марцин, у якого від страху затрусилися руки.

Чоловік, який підійшов до них, справді мав чорне волосся, на поясі висів довгий меч, а позаду, з-під плаща, визирало щось схоже на руків'я для арбалета. Дід посунувся, даючи дорогу незнайомцю.

Гультіпаки, що сиділи в кутку і знавалися, як самі відбиті кретики на всі околиці, зараз тихенько сьорбали пиво і пошепки вели милу розмову про погоду та останні новини.

— Для початку, пане, хотів би випити чогось, — голос чорноволосого був спокійним, від чого він ставав ще моторошнішим. — Довго добирався сюди, зараза.

Марцин мовчки поставив перед чоловіком кухоль темного пива, а сам повільно відсунувся подалі від стійки, при цьому намагаючись не дивитися відвідувачу в очі. Дід Григір тихенько сидів збоку, здавалося, навіть не дихав.

— Люди казали, що пан корчмар про дракона місцевого щось знати може, — сказав чорноволосий, відпивши трішки пива. — Казали, що грамоту від лорда має.

— М-маю, пане, — Марцин, здавалося, стиснув від страху зуби та сечового міхура, тому говорив тихо й трішки нерозбірливо. — Люди л-лорда, пане, залишили грамоту, я брати не хотів, але казали…

— Про дракона чули, дядьку?

— Чули, пане.

— Я слухаю.

Марцин глянув на дідка, який мовчки сидів біля чорноволосого, але, здавалося, він те й робив, що роздивлявся відвідувача.

— Я щось запитав, дядьку, — нагадав чоловік, зиркнувши мимоволі на Григіра, від чого той ледь не полетів зі стільця.

— Так, вибачте, пане. Кажуть, що дракон у горах сидить, ізжер землероба із сусіднього села.

— Коли те було?

— Два дні тому, пане.

— Село, із якого був той землероб, далеко звідси?

— П’ять миль на схід, пане.

— Хм, а про дракона мені більше нічого не скажеш?

— Я, пане, дуже не розпитував, але в старости можете запитати. Він наче із добровольцями вчора ходив до гір, лігво шукати.

— А на який біс йому той дракон? Наче він щось зміг би із ним зробити, — ці слова чорноволосий скоріше сказав до себе, аніж до корчмаря. — Гаразд, дядьку, тоді розпитаю в старости. Ось вам за пиво.

Чоловік кинув Марцину пару мідняків, а сам, не попрощавшись, рушив до виходу. Дід із корчмарем дивилися йому вслід, при цьому намагалися зайвий раз не дихати. Навіть коли двері зачинилися, між корчмарем і дідом ще декілька хвилин панувала мертва тиша. Почулося іржання коня і стримані вигуки. Снігопад, що йшов за вікном, посилився.

— Що то було, діду? — запитав досі наляканий корчмар.

— Дивна-то людина, кажу. Чорне його волосся, як воронне пір'я, а хто в очі подивиться, спаршивіє навік, — бурмотів дід, зачаровано дивившись на двері.

— А хто він, Григіре? Хто ця людина?

— То є він, Марцине. То є Благандійський Чаклун.

У домі старости пахло в'яленою рибою та сіном, яке було розкидане на підлозі. Пухкенька дружина готувала на кухні, а п'ятнадцятирічний син Януш бавився у вітальні із собакою.

Староста Борко, побачивши на своєму порозі чужинця, недовірливо поглядав на його меч, що виглядав з-за спини. За свої сорок вісім років староста бачив дуже багатьох приблуд, але саме цей чорноволосий чоловік викликав у нього дивне відчуття. Почувши, що чужинець хоче розпитати про дракона, Борко запросив гостя до будинку, при цьому попросив залишити меча у вітальні. Чорноволосий, трішки поміркувавши, погодився.

Сіли за стіл. Борко довго дивився на чоловіка, уважно роздивлявся обличчя та одяг. На вигляд чорноволосий мав не більше тридцяти п'яти, але легка щетина та темні кола під очима додавали років. Мав гість на собі все чорне, за винятком сірого вовчого коміру. Глянувши у вічі чорноволосого, Борко відразу відвернувся: погляд тих чорних та таємничих очей викликав хвилювання і страх. Щоб розрядити обстановку, староста крикнув сину, аби той налив пива й приніс закуску. Борко заговорив лише тоді, коли Януш вийшов із кімнати і вони із гостем залишилися вдвох.

— Не встиг ти із корчми вийти, чоловіче, як прибіг до мене пахолок один, доповів. Смерділо від того хлопчини сечею та гівном. Певно, дуже злякався тебе, вкуси його собака, хоча, чесно кажучи, я не дивуюся з того.

— Коли люди бояться, то краще розповідають.

— То є правда, дядьку, але якщо затримаєшся тут, тоді постарайся людисьок не лякати, добре?

— Гаразд.

— Отже, ти прийшов через дракона. Я правильно розумію?

— Правильно.

— А якщо прийшов питати, то маєш із тим драконом щось зробити?

— Маю.

— А ти не говіркий, — староста усміхнувся, не відриваючи погляду від гостя; випив пива. — Врешті, не кожному ж бути багатослівним, так? Гаразд, для початку, виправимо нашу із тобою невихованість по відношенню один до одного й представимося. Мене звати Борко із Яцера, я місцевий староста.

— Фалмін із Мальгарда, — сказав чорноволосий, відпивши пива.

– Із Мальгарда? А де це?

— Це місто, що на острові Бейдель.

— А, ну добре, хай буде так, —