Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Штовхай!

Він штовхнув.

— Умри!

Останній наказ Каладін щоразу подумки віддавав собі сам. Він горілиць повалився на кам’янисту землю, і скелебрунька, що росла поблизу, спішно втягнула своє гудиння, яке той зачепив. Він заплющив очі, не маючи більше сил думати про судоми, — занурився в транс, у напівсон, що пролетів для нього як одна мить.

— Встати!

Він уставав, нетвердо тримаючись на скривавлених ногах.

— Переходь!

Він переходив, не звертаючи уваги на смертоносну прірву під ногами.

— Тягни!

Він хапався за міст і втягував його за собою на інший бік провалля.

— Помінятися місцями!

Каладін розгублено стояв. Він не зрозумів цієї команди: Ґаз іще ніколи її не віддавав. Військо шикувалося в шеренги, рухаючись із тією сумішшю безтурботної грайливості та позірної розслабленості, яку часто відчувають солдати перед боєм. Зі скелі проклюнулося кілька спренів очікування — схожих на червоні стрічки, що виростали із землі й майоріли на вітрі, — і загойдалися поміж воїнів.

Битва?

Ґаз ухопив Каладіна за плече й штовхнув його в напрямку передньої частини мосту.

— Новачки починають свою кар’єру звідси, ваше благороддя, — сказав сержант, злостиво посміхаючись.

Каладін мовчки підняв міст разом з іншими та звів його над головою. Крім стандартних держаків, спереду був ще й пропил якраз на рівні його обличчя, і крізь нього було видно назовні. Усі мостонавідники помінялися місцями: ті, котрі раніше бігли спереду, опинилися ззаду, а ті, що були ззаду — включно з Каладіном і чоловіком із загрубілим обличчям, — перейшли наперед.

Він не питав, нащо це треба. Йому було байдуже. Хоча спереду виявилося краще: тепер він бачив, куди ступає, і бігти стало легше.

Краєвид на плато виглядав типово для важкопрохідних буреземель: там-сям латками траплялася трава, але камінь був занадто твердим, і вона не могла як слід укорінитися. Бульбашкоподібні скелебруньки траплялися частіше: вони вкривали все плато, маскуючись під валуни завбільшки з людську голову. Багато з них порозкривалися, випустивши гудиння, схоже на товсті зелені язики. Декілька навіть цвіло.

Після стількох годин, коли він страждав від задухи в тісному просторі під настилом, бігти спереду було майже насолодою. Чому вони віддали таке чудове місце новачку?

— Таленелат’Елін, страдник зі страдників, — наляканим голосом промовив чоловік праворуч від нього. — Кепські справи. Вони вже вишикувалися! Ох, і дістанеться ж нам…

Каладін примружився, зосереджуючи погляд на щоразу ближчому проваллі. На іншому його боці стояли шеренги воїнів, чия чорна шкіра була вкрита темно-червоними розводами. На них були дивні іржаво-жовтогарячі обладунки, що захищали передпліччя, груди, голови та ноги. Його затуманеному розумові знадобився якийсь час, щоб усвідомити.

Паршенді.

Вони не скидалися на звичайних робітників-паршменів. Ці були набагато м’язистіші, набагато масивніші. Міцної солдатської статури, і в кожного з-за спини виглядала зброя. У декотрих були темно-червоні чи чорні бороди з уплетеними в них камінцями. Обличчя інших — чисто поголені.

Каладін побачив, як воїни з першої шеренги опустилися на одне коліно. У їхніх руках були короткі луки з наготованими стрілами й напнутими тятивами. Не довгі, з яких стріляють на далеку відстань, цілячи високо, а короткі, із загнутими вперед кінцями — з них стріляють прямо, швидко й сильно. Якраз годяща зброя для того, щоби перебити обслугу, перш ніж та встигне навести міст.

«Бо тоді розпочнеться найгірше…»

Й ось настав справжній кошмар.

Ґаз відстав та так і залишився позаду, горлаючи їм звідти, щоби не збавляли темпу. Каладінові інстинкти настирливо підказували, що треба чимшвидше забиратися з лінії вогню, проте сила інерції мосту тягла його вперед — простісінько в роззявлену пащеку звіра, всіяну гострими іклами.

Знемога та біль відступили, і від страху Каладін знову прийшов до тями. Мости неслися вперед, і з-під них лунали крики. Волання тих, хто біг назустріч смерті.

Лучники випустили стріли.

Перший залп поцілив у Каладінового приятеля із загрубілим обличчям, який завалився додолу з одразу трьома стрілами, що стирчали з нього. Чоловік ліворуч від Каладіна також упав — той навіть не встиг роздивитися його обличчя. Опинившись на землі, він заверещав від болю: стріла лише поранила його, та справу довершили ноги мостонавідників. У міру того, як довкола падали люди, міст помітно важчав.

Паршенді спокійно натягнули тятиви й дали другий залп. Боковим зором Каладін помітив, як поруч безсило борсалася інша команда. Здавалося, паршенді зосереджували вогонь на окремих із них, тож цю групу мостонавідників накрив справжній шквал стріл, випущених не одною дюжиною лучників. Люди в перших трьох рядах повалилися замертво, збиваючи з ніг тих, котрі бігли ззаду. Міст накренився, а тоді пішов юзом, видаючи огидний, навіть нудотний звук: під ним опинилися тіла вбитих і розчавлених.

Повз Каладіна просвистіли стріли та вбили інших двох мостонавідників, котрі були з ним у першій лінії. Ще кілька вп’ялося в деревину зовсім близько від нього, й одна розітнула шкіру на щоці.

Він закричав. Від страху, шоку, болю — від межового сум’яття. Ніколи ще він не почувався таким беззахисним на полі бою. Він наступав на ворожі укріплення, біг уперед під градом стріл, але завжди відчував, що якоюсь мірою контролює ситуацію. Тоді у нього був спис, у нього був меч, він міг дати відсіч.

Але не цього разу. Мостонавідники скидалися на свиней, яких гнали на заріз.

Лучники вистрілили втретє, і ще одна з двадцяти команд опинилася долі. Хмари стріл летіли й з алетійського боку і, приземляючись, потрапляли в паршенді. Команда Каладіна майже впритул наблизилася до прірви. Він бачив чорні очі паршенді по той бік розколини, міг розгледіти риси їхніх худих, крапчастих облич. Усюди довкола нього волали від болю мостонавідники, яких ворожі стріли просто викошували з-під настилів. Із гуркотом повалився ще один міст — його більше не було кому тримати.

Ззаду долетів викрик Ґаза:

— Піднімайте й опускайте, ідіоти!

Мостонавідна команда незграбно зупинилася, й у цей момент паршенді дали новий залп. Люди позад Каладіна заволали. Стрільбу перервала хмара стріл, що прилетіли у відповідь з алетійського боку. І хоч від шоку він утратив здатність відчувати, рефлекси підказували йому, що робити. Опустити міст і приготуватися штовхати.

Однак без прикриття залишилися ті мостонавідники, які перебували в задніх рядах і до цього часу почувалися в безпеці. Паршендійські лучники, очевидно, знали про це: вони приготувалися й випустили останній залп. Хвиля стріл обрушилась на міст — із півдюжини чоловіків упало, забризкавши темне дерево кров’ю. З нього несподівано з’явилися страхокузьки — вертляві та фіолетові — і зароїлися в повітрі.