Борва мечів - Джордж Мартін
З гучним вереском та плесканням крил із казана вигулькнув великий чорний крук. Він злетів угору, напевне шукаючи або крокв, або вікна для втечі. Та крокв у підвалі не було, і жодного вікна теж — крук опинився у пастці. Гучно жаліючись, він зробив під склепінням одне, два, три кола. Джон почув, як Семвел Тарлі вигукує:
— Я знаю цього птаха! Це крук воєводи Мормонта!
Крук сів на столі перед Джоном.
— Сніг! Сніговій! — крякнув він. Птах був із себе старий, брудний, розкуйовджений. — Сніг-сніговій! — повторив він знову. — Сніг-сніг-сніговій!
Проказавши слова, крук прочалапав до кінця столу, випростав крила і перелетів на Джонове плече.
Князь Янос Слинт упав дупою на лаву так, що аж гепнуло, але пан Алісер Терен наповнив підвал знущальним сміхом.
— Панок Кабанок гадає, ми тут усі — йолопи недолугі! Та це ж він, браття, навчив цього крука своєї штуки. Вони усі кажуть «Сніг» та «Сніговій», ходіть самі до крукарні та послухайте! Мормонтів птах знав не два слова, а більше!
Крук нахилив голову і подивився на Джона.
— Зер-р-на? — вимовив він зі сподіванням у голосі, але не отримавши ані зерна, ані відповіді, каркнув і пробелькотів: — Казана? Казана? Казана?
А далі… далі були площики стріл — річки площиків, потоп із площиків… стільки площиків, що у них геть потонули кілька камінців та мушель, а з ними і всі мідні шеляги.
Коли скінчили рахувати, Джон опинився у оточенні. Хтось плескав його по спині, хтось ставав на коліно, наче він за одну мить перетворився на справжнього вельможного князя. Шовкун, Овейн Пришелепок, Гальдер, Ропух, Зайвий Чобіт, Велетень, Мулій, Ульмер з Королівської Пущі, Миленький Донел Схил, іще з півсотні різних братчиків оточили його щільним натовпом. Дивен клацав дерев’яними зубами і казав:
— Ласка божа, наш новий воєвода ще з пелюшок не виліз!
Залізний Емет додав ущипливо:
— Сподіваюся, гонор та шана не завадять панові воєводі й надалі куштувати моєї науки так, щоб їм аж кров’ю сцялося?
Трипалий Гоб негайно бажав дізнатися, чи буде князь-воєвода обідати з братчиками, а чи у окремій світлиці. Наблизився навіть Бовен Марш — сказати, що він радо продовжить службу великим шафарем, якщо на те буде ласка воєводи Сніговія.
— Снігу-воєводо, — мовив Котер Пайк, — якщо ти змішаєш з гівном наші сподівання, я сам вирву тобі печінку і з’їм її сирою з цибулею.
Пан Денис Малістер висловився дещо ввічливіше.
— Насправді те, про що просив юний Семвел, для мене зовсім не дрібниці, — зізнався старий лицар. — Коли на воєводу обрали Коргила, я казав собі: «та байдуже, він служить на Стіні довше за тебе, твоя година ще настане». Коли воєводою зробився Мормонт, я міркував так: «він дужий та суворий, але ж і немолодий. Твоя година ще може настати.» Але ви, воєводо Сніговію, роками зовсім дитина, і я мушу повернутися до Тіньової Вежі, усвідомлюючи, що моя година не настане вже ніколи.
Він утомлено посміхнувся.
— Не примушуйте мене помирати, шкодуючи. Ваш дядько був великою, видатною людиною. Так само, як ваш вельможний батько і його батько перед ним. Від вас я чекатиму не меншого.
— Отож-бо й воно, — зауважив Котер Пайк. — А почни з того, що скажи тим королівським посіпакам, трясця їхній матері: обрання сталося, і ми хочемо повечеряти.
— Вечер-ря! — заверещав крук. — Вечер-ря, вечер-ря!
Коли королівським стражникам розповіли про обрання, вони звільнили двері. Трипалий Гоб із півдесятком помічників ринув до кухні по вечерю. Джон чекати трапези не став, а пішов замком, питаючи себе, чи не сон бачить навколо. На плечі в нього сидів крук, п’ятами біг Привид. Пип, Грен і Сем крокували ззаду, перемовляючись, але Джон не чув ані слова, доки Грен не прошепотів:
— Це Сем зробив!
І Пип повторив гучніше:
— Це Сем зробив!
У Пипа був із собою міх вина; він зробив довгий ковток і заспівав:
— Сем-чародій, Сем-чудодій, Сем-лицедій, Сем-не-тюхтій! Коли ж ти примудрився заховати у казані крука, Семе-спритнику? І як ти, у сім дідьків, змусив його полетіти до Джона? А якби його понесло на бридку довбешку Яноса Слинта? Все накрилося б мокрим рядном!
— Та не робив я птахові нічого! — захищався Сем. — Коли він вилетів з казана, я сам трохи у штани не напудив!
Джон засміявся і аж здивувався, що досі не забув, як це робиться.
— Ви знаєте, що ви усі до одного — зграя навіжених дурнів?
— Ми? — перепитав Пип. — Це ти нас дурнями звеш? Тю на тебе! Хіба це мене обрали дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти? Чи може, його? Ні, краще випий вина, Джоне-воєводо. Тобі воно не завадить. Ой як не завадить.
Джон Сніговій узяв міха з його рук і зробив ковток — лише один. Йому тепер належала Стіна, ніч була темна, а попереду чекала зустріч із королем.
Санса VII
Вона прокинулася і напружено затремтіла кожною жилкою, попервах навіть не згадавши, де знаходиться. Уві сні вона була ще маленька, поділяла опочивальню з сестрою Ар’єю. Але увіч перекидалася і крутилася спросоння не Ар’я, а покоївка, і оточували їх стіни не Зимосічі, а Соколиного Гнізда. «А я — Алейна Камінець, дівчина-байстрючка.» Опочивальня була чорна і холодна, хай під ковдри холод і не заповзав. Надворі ще не зайнявся світанок. Бувало, їй часто снився пан Ілин Пейн, і вона прокидалася з гупанням серця у грудях. Але цей сон був інакший. «Дім. То був сон про рідну домівку.»
А Соколине Гніздо їй домівкою не було. Замок ледве сягав величини Маегорового Острогу; поза його бездоганно-білими мурами не було нічого, крім гори та довгого зрадливого спуску повз Небосхил, Снігокрай і Кам’янець до Місячної Брами на дні долини. Тут не було куди ходити і що робити. Стара челядь пам’ятала, що палати замку бриніли сміхом та завзяттям, коли тут під наглядом Джона Арина виховувався її батько разом із Робертом Баратеоном. Але ті дні давно минули. Тітка тримала зовсім небагато слуг і рідко дозволяла комусь із гостей підніматися вище Місячної Брами.
