Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Сину мій, настають роки, коли надія згасає, і я не бачу, що трапиться далі. І тепер тінь пролягла між нами. Можливо, призначено так, що через мою втрату відновиться королівська влада людей. І тому, хоч і люблю тебе, я кажу тобі: Арвен Ундоміель не відмовиться від права ельфів заради чогось меншого. Вона не стане нареченою чоловіка, нижчого за короля Ґондору й Арнору. Мені ж навіть ваша перемога принесе тільки печаль і розлуку, а тобі — радість на певний час. На жаль, мій сину! Я боюся, що Фатум людей видасться надто суворим для Арвен.

До цієї розмови вони вже не повертались; Араґорн знову вирушив до небезпек і важкої праці. Тим часом світ потемнішав і жах упав на Середзем'я, і поки міць Саурона зростала, а Барад-дур ставав особливо сильним, Арвен залишалась у Рівендолі, й коли Араґорн був далеко, вона подумки оберігала його; і, зберігаючи надію, вона власноруч вишила величний королівський прапор, який міг підняти лише той, хто претендував на владу над нуменорцями та на спадок Еленділа.

Через кілька років Ґілраєн залишила Елронда, повернулася до свого народу в Еріадор і жила там сама; і сина вона тепер бачила рідко, бо він проводив багато років у далеких країнах. Одного разу, коли Араґорн повернувся з Півночі, то приїхав до неї, і вона сказала йому перед розлукою:

— Естелю, сину мій, це наше останнє прощання. Турботи зістарили мене передчасно навіть для жінки з народу простих людей; і тепер, коли темрява знову збирається над Середзем'ям, я не маю сили їй протистояти. Невдовзі я покину цю землю.

Араґорн намагався заспокоїти її і сказав:

— Однак після темряви настане світанок; і тоді ти зустрінеш його та зрадієш.

Але вона тільки відповіла рядком із пісні:

Онен і-Естель едайн, у-хебін естель анім[21], —

і Араґорн пішов геть із важким серцем. Ґілраєн померла перед початком весни.

Так роки наближалися до Війни за Перстень; про неї багато написано в іншому місці: як знайшовся непередбачений спосіб, із допомогою якого могутність Саурона можна було подолати, і як здійснилися безнадійні сподівання. І сталося так, що в годину поразки Араґорн приплив із-за моря та розгорнув прапор Арвен у битві на Полях Пеленнору, і того дня його вперше вітали як короля. І врешті-решт, коли все це здійснилося, він отримав спадщину його предків — корону Ґондору та скіпетр Арнору; а в день літнього сонцестояння в той рік Падіння Саурона він отримав руку Арвен Ундоміель, і вони одружились у Місті королів.

Третя Епоха, отже, закінчилася перемогою та надією; і найпечальнішим у цій Епосі було розставання Елронда й Арвен, бо розлучали їх і Море, і доля до самого кінця світу. Коли Великий Перстень був знищений, а Три також були позбавлені їхньої сили, Елронд, уже стомлений, залишив Середзем'я, щоби ніколи не повернутися. Та Арвен стала смертною жінкою, однак померти їй не судилося, поки вона не втратить усе, що здобула.

Королевою ельфів і людей жила вона з Араґорном сто двадцять років у великій славі та щасті; однак, зрештою, Араґорн відчув наближення старості та зрозумів, що стежина його життя — хоч і довгого — добігає кінця. Тоді він сказав Арвен:

— Нарешті, Зоре моя Вечірня, кохана, найпрекрасніша в цьому світі, мій світ тьмяніє. Глянь! Ми збирали, і ми витрачали, а тепер настає час розплати.

Арвен добре знала, що він має на увазі, й давно це передбачала; та все ж її охопила велика скорбота.

— Невже, володарю, ти передчасно покинеш твій народ, який тебе шанує? — спитала вона.

— Не передчасно, — відповів він. — Якщо я не піду зараз, то невдовзі піду мимохіть. Та й Елдаріон, наш син, уже змужнів для королівської влади.

Тоді, прийшовши в Дім королів на Мовчазній вулиці, Араґорн опустився на довге ложе, яке було приготоване для нього. Там він попрощався з Елдаріоном і віддав йому крилату корону Ґондору та скіпетр Арнору; а тоді всі, крім Арвен, залишили його, і вона стояла одна біля його ложа. І, незважаючи на всю мудрість її та родовід, вона не могла стриматись і благала його залишитися ще хоч на трохи. Вона ще не була стомлена життям і тому відчувала всю гіркоту смертності, яку обрала.

— Зоре моя, — сказав Араґорн, — це справді тяжка година, та вона судилася нам іще того дня, коли ми зустрілися під білими березами в саду Елронда, де нині не гуляє вже ніхто. І на пагорбі Керін-Амрот, коли ми відмовились і від Тіні, й від Сутінків, ми прийняли цю долю. Запитай себе, кохана, чи справді хотіла би ти, щоби я чекав, поки зів'яну й упаду зі свого високого трону, негідний і дурний. Ні, володарко, я останній із нуменорців, Останній король Прадавніх Часів; і мені було дано не тільки потрійний людський вік у Середзем'ї, але також і право піти самому та повернути дар. Отже, тепер я засну.

Я не намагаюсь утішати тебе, бо немає розради для такого болю в цьому світі. Перед тобою останній вибір: відступитися й іти на Небеса, й відвезти на Захід пам'ять про наше спільне життя, яке там буде вічним, хоч і не більше, ніж спогадом; або ж змиритися з Фатумом людей.

— Ні, дорогий володарю, — відповіла Арвен, — цей вибір давно позаду. Тепер немає корабля, який міг би мене відвезти, і я повинна змиритися з Фатумом людей — втратою та мовчанням. Але знай, королю нуменорців: я лише тепер осягнула історію твого народу та його падіння. Як злих дурнів я зневажала цих людей, але, врешті-решт, я співчуваю їм. Бо якщо це справді, як кажуть елдари, Дар Єдиного Людям, то гірко його приймати.

— Так воно здається, — сказав Араґорн. — Але спробуймо не зламатися в останньому випробуванні, ми, які відкинули Темряву та Перстень. У печалі ми йдемо, але не в розпачі. Послухай! Не навічно прикуті ми до кіл цього світу, і поза ними є щось більше, ніж спогад. Прощавай!

— Естелю, Естелю! — заплакала вона, а він узяв її руку, поцілував і заснув. Тоді в його рисах з'явилася велична краса, й усі, хто приходив, дивилися на нього та дивувались; адже бачили вони, що граційність його молодості, мужність його зрілості й мудрість і величність його старості поєднались. І довго він лежав там, образ краси королів людей у славі, не затьмареній іще до