Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Уже лечу, пане золотий! Уже лечу!
* * *
— Того дня, — Цірі стиснула губи, — бив він мене іще двічі: кулаком і арапником. Потім розхотілося йому. Сидів тільки й витріщався на мене мовчки. Очі мав такі… риб’ячі якісь. Без брів, без вій… Такі водянисті кульки, у кожній затоплене чорне ядро. Втупив у мене ті очі й мовчав. Тим перелякав мене більше, ніж бичем. Не знала я, що він готує.
Висогота мовчав. По кімнаті бігали миші.
— Він усе розпитував, хто я така, але я мовчала. Як тоді, коли у пустелі Корат схопили мене Хвати, так і зараз утекла я так глибоко у себе, настільки усередину, коли розумієш, що я маю на увазі… Хвати тоді говорили, що я лялька, а я й була наче лялька з дерева, без відчуттів і мертва. На все, що з лялькою тою робили, дивилася якось так згори. Що з того, що б’ють, що з того, що копають, що, наче собаці, надягають ошийник? То ж не я, мене тут зовсім немає… Розумієш?
— Розумію, — кивнув Висогота. — Розумію, Цірі.
* * *
— Тоді, прошу високий трибунале, дійшла черга й до нас. До нашої групи. Командування над нами прийняв Нератін Чека, також додали до нас Бореаса Муна, слідопита. Бореас Мун, вельможний трибунале, говорили, рибу у воді може вислідити. Отаким він був! Розповідають, що одного разу Бореас Мун…
— Свідку краще втриматися від відступів.
— Вибачаюся? Ах, так… Розумію. Значиться, наказали нам тоді скільки духу у коні летіти у Фано. Було то шістнадцятого вересня вранці…
* * *
Нератін Чека й Бореас Мун їхали попереду, за ними, пліч-о-пліч, Кабернік Турент і Кипріан Фріпп Молодший, далі Кенна Сельборн і Хлоя Штітц, наприкінці Андрес Віерни і Деде Варгас. Ті двоє співали модну останнім часом жовнірську пісеньку, спонсоровану й поширювану Міністерством Війни. Навіть серед жовнірських пісеньок ця вирізнялася жахливою біднотою рим і дивовижним нехтуванням правилами граматики. Мала вона назву «На війнушці», бо ж усі куплети — а було їх більше сорока — починалися саме з тих слів.
На війнушці бува різно,
Комусь голову відріжуть,
А у когось кишки зверху,
Тож не встане він в присмерку.
Кенна тихенько підсвистувала у такт. Була задоволена, що лишилася серед знайомих, яких добре пізнала під час довгої подорожі з Етолії до Рокайну. Після розмови з Пугачем очікувала вона, скоріше, випадкового розподілу, якогось додавання до групи, складеної із людей Брігдена й Гарсгайма. До такої групи приєднали Тіля Ехрада, але ельф знав більшість своїх нових товаришів, а вони знали його.
Їхали вони ступою, хоча Дакр Сіліфант наказав гнати скільки духу в конях. Але вони були професіоналами. Пішли галопом, збиваючи куряву, поки бачили їх із форту, потім сповільнилися. Заїжджені коні й безумний чвал — то добре для шмаркачів і аматорів, а поспіх, як відомо, добрий тільки при ловлі бліх!
Хлоя Штітц, професійна злодійка з Їмлаку, розповідала Кенні про свою давню співпрацю із коронером Скелленом. Кабернік Турент і Фріпп Молодший стримували коней, часто оглядаючись.
— Добре його знаю. Кілька разів я вже під ним служила…
Хлоя трохи затнулася, відчувши двозначний характер фрази, але відразу ж розсміялася вільно й безтурботно.
— Під командою його я теж служила, — пирхнула. — Ні, Кенно, не лякайся. Із тим у Пугача примусу немає. Не нав’язувався, то я сама тоді випадку шукала — і знайшла. А для ясності скажу: таким ото чином протекції в нього не заробити.
— Нічого подібного я і не планую, — надула губи Кенна, із викликом дивлячись на пожадливі усмішки Турента й Фріппа. — Випадку шукати не стану, але ж я і не злякалася ніскільки. Я себе аби чим перелякати не дам. І вже напевне не хріном!
— Ви ні про що інше й балакати не вмієте, — заявив Бореас Мун, притримуючи буланого жеребчика й чекаючи, поки Кенна і Хлоя з ним порівняються. — А тут не хрінами воювати доведеться, мої пані! — промовив, продовжуючи їхати біля дівчат. — Бонгарт, хто його знає, мало має на мечах рівних. Радий би я був, якби виявилося, що немає поміж ним та паном Скелленом сварки чи ворожнечі. Якби все саме собою розійшлося.
— А я того зрозуміти не можу, — признався іззаду Андрес Віерни. — Ми ж наче чарівника якогось шукати повинні були, для того ж нам і чуйну дали, Сельборн Кенну, що отут присутня. А зараз про Бонгарта якогось мова пішла й про дівчину якусь!
— Бонгарт, мисливець за нагородами, — відкашлявся Бореас Мун, — мав із паном Скелленом умову. Й умову ту порушив. Пообіцяв пану Скеллену, що оту дівчину вб’є, але при житті її залишив.
— Бо йому, напевне, хтось інший більше грошви за живу її давав, аніж Пугач за мертву, — стенула плечима Хлоя Штітц. — Такі вже вони і є, ті мисливці за нагородами. Честі у них і шукати не можна!
— Бонгарт інший був, — заперечив, озираючись, Фріпп Молодший. — Бонгарт від даного слова ні разу не відмовлявся.
— Тим і дивніша справа, що почав раптом.
— І чому б то, — запитала Кенна, — ота дівчина ніби важлива така? Та, що мала вбитою бути, але не вбита?
— А нам що до того? — скривився Бореас Мун. — Ми накази маємо! А пан Скеллен у праві свого добиватися. Мав Бонгарт Фальку засікти, але не засік. Тож правом пана Скеллена є зажадати, аби доповів той йому про справу.
— Той Бонгарт, — повторила переконано Хлоя Штітц, — має намір за живу більше грошви, ніж за мертву, взяти. Ото й уся таємниця.
— Пан коронер, — сказав Бореас Мун, — також так спочатку думав. Що Бонгарт одному барону з Ґесо, який на банду Щурів дуже вже уївся, живу Фальку пообіцяв, для сваволі і щоби повільно замучити. Але так уже вийшло, що воно неправда. Невідомо, для кого Бонгарт живу Фальку зберіг, але напевне не для того барона.
* * *
— Пане Бонгарте! — Товстий елдорман Ревнощів вкотився у корчму, сапаючи й важко дихаючи. — Пане Бонгарте, збройні у селищі! На конях їдуть!
— Теж мені новина. — Бонгарт витер тарілку хлібом. — Було б чому дивуватися,
