Борва мечів - Джордж Мартін

— Отже, ми все знаємо, — продовжив Манс. — Ми знаємо, як вас було мало, коли ви розтрощили черепаху. Знаємо, скільки вас прийшло зі Східної Варти. Знаємо, як виснажилися ваші запаси: смола, олія, стріли, списи. Навіть сходів ви вже не маєте, а кліть підіймає небагатьох. Ми знаємо усе. А тепер і ти знаєш, що ми знаємо.

Він відкинув запону шатра.

— Заходь. А ви, решта, чекайте тут.

— Що, навіть я? — обурився Тормунд.

— Особливо ти. Затям уже назавжди.

Всередині було тепло. Під діркою-димарем палало невеличке вогнище; коло купи хутра, де лежала бліда і спітніла Далла, стояла димна жарівниця. За руку Даллу тримала її сестра. «Вала» — пригадав Джон.

— Я шкодую про Ярла, — мовив він до неї.

Вала подивилася на нього світло-зеленими очима.

— Такий вже він був — ліз усюди, не відаючи остороги.

Джон добре пам’ятав її вроду. Відтоді Вала аніскільки не змарніла: струнка, повногруда, спритна і сильна навіть у спокої, з високими гострими вилицями та товстою косою медового волосся аж до стегон.

— Даллі вже майже час, — мовив Манс. — Вона з Валою лишиться тут. Вони знають, що я хочу сказати.

Джон закрижанів лицем, аби не виказати жодних почуттів. «Гидко вже те, що я мушу вбити його у власному наметі на перемовинах про мир. То ще й на очах дружини, яка готується народити йому дитя?!» Він стиснув пальці мечевої руки. Манс не вдягнув на себе обладунку, але меча у піхвах при лівому боці мав. У наметі була й інша зброя — кинджали та ножі, лук зі сагайдаком, спис зі спижевим вістрям коло великого чорного…

…рогу.

Джонові перехопило подих.

«Бойовий ріг. Достобіса важкий та великий.»

— Так, — мовив Манс. — Це Ріг Зими, яким Джорамун колись розбудив велетнів у землі.

Ріг був не великий, а величезний — стоп із вісім уздовж усіх вигинів і такий широкий коло гирла, що Джон міг би запхати усередину руку аж до ліктя. «Якщо це ріг зубра, то я такого звіра ще не бачив.» Спершу Джон подумав, що ріг схоплено спижевими обручами, та зблизька роздивився, що вони з золота. «Зі старого золота, радше брунатного, ніж жовтого. І карбованого рунами.»

— Ігритта казала, ви його не знайшли.

— А ти гадав, лише ґави вміють брехати? Ти, як на байстрюка, непоганий хлопець… та довіряти тобі я й не думав. Мою довіру треба вислужити.

Джон не став ходити манівцями.

— Якщо ви весь час мали Ріг Джорамуна при собі, то чому не пустили у хід? Навіщо будувати черепахи та надсилати теннів за Стіну по наші душі? Якщо це той самий ріг, про який співається у піснях, то дмухніть у нього, та й по тому!

Відповіла йому Далла — тяжка дитиною, лежачи на купі хутра коло жарівниці.

— Ми, вільний нарід, знаємо багато такого, про що ви, колінкарі, давно забули. Інколи, Джоне Сніговію, найкоротша дорога не є найбезпечнішою. Рогатий Князь колись сказав, що чародійство — то меч без руків’я. Немає безпечного способу взяти його до рук.

Манс пробіг долонею вздовж вигину великого рогу.

— Ніхто не ходить полювати лише з однією стрілою в сагайдаку, — мовив він. — Я таки сподівався, що Стир і Ярл застукають твоїх братчиків зненацька і відчинять нам ворота. Я відволік вашу залогу хитрощами, наскоками, облудними нападами. Бовен Марш проковтнув наживку, як я і задумав, але ваша зграя калік та недолугих сиріт виявилася упертішою за мої сподівання. Та не гадайте, що ви нас зупинили. Вас надто мало, а нас надто багато. Цього не приховаєш. Я можу продовжити приступ тут і водночас надіслати десять тисяч людей через Тюленячу затоку на плотах, аби взяти Східну Варту ззаду. Я можу також напасти на Тіньову Вежу — шляхи до неї я знаю краще за всіх у світі. Я можу надіслати людей з мамутами розкопати брами у решті залишених вами замків — хоч усіх одночасно.

— Чому ж ви так не робите?

Джон міг би вже видобути Пазур, але хотів дослухати дичака.

— З-за крові, — відповів Манс Розбишака. — Так, зрештою я б переміг, але ви б виснажили мене і пролили багато крові. А мій нарід і без того пролив її забагато.

— Не такі вже й важкі були ваші втрати.

— Від твоїх рук — ні. — Манс допитливо роздивився Джонове обличчя. — Ти бачив Кулак Першолюдей. Ти знаєш, що там сталося. Ти знаєш, проти чого ми змушені боротися.

— Проти Інших…

— Вони стають сильніші, коли дні коротшають, а ночі холоднішають. Спершу вони тебе вбивають, а потім надсилають мертвим проти твоїх братів. Проти них не встояли ані велетні, ані тенни, ані роди крижаної річки, ані рогоноги.

— А ви?

— Не встояв і я, — похмуро зізнався Манс, і була в його зізнанні гіркота, яку не передати словами. — Раймун Рудоборід, Баель Бард, Гендель і Горн, Рогатий Князь… усі вони йшли на південь воювати і підкорювати. А я прийшов із хвостом, затиснутим між ніг — ховатися за вашою Стіною.

Він знову торкнувся рогу.

— Якщо я засурмлю в Ріг Зими, Стіна впаде. Так мене запевняють наші пісні. Серед мого народу є такі, хто лише цього й прагне…

— Але коли впаде Стіна, — мовила Далла, — то хто зупинить Інших?

Манс подарував їй лагідну посмішку.

— Яку мудру жінку я собі знайшов. Справжню королеву.

І обернувся до Джона.

— Повертайся і накажи їм відчинити браму та пустити нас крізь Стіну. Якщо вони погодяться, я віддам їм ріг, і Стіна стоятиме до кінця часів.

«Відчинити браму і пустити їх крізь Стіну.» Легко сказати, але що станеться далі? Велетні таборуватимуть посеред руїн Зимосічі? Людожери никатимуть вовчою пущею, собачі колісниці торохтітимуть полями курганів, вільний нарід крастиме дочок корабельників та срібних справ майстрів із Білої Гавані або рибалок з Каменястого Берега?

— Ви є істинним королем? — зненацька запитав Джон.

— Я ніколи не вдягав на голову корону і не сідав дупою навіть на поганенький престол, якщо ти про це, — відповів Манс. — Народився я хам хамом, жоден септон не мазав мені лоба олією, ніколи я не мав у своїй