Борва мечів - Джордж Мартін
Але князь Тайвин відмовив.
— Загибелі великого князя Оберина вже достатньо, щоб створити нам безліч клопоту зі Сонцесписом. Я не хочу ще погіршити справу, тримаючи у полоні його супутників.
— Тоді боюся, пан Грегор помре.
— Неодмінно помре. Саме про це я присягнувся у листі, надісланому великому князеві Дорану разом із тілом його брата. Але треба зробити так, щоб помер він од меча Королівського Правосуду, а не від отруйного списа. Зціліть його.
Великий маестер Пицель розпачливо заблимав очима.
— Але ж, ласкавий пане Правице…
— Зціліть його! — роздратовано повторив князь Тайвин. — Вам відомо, що князь Варис надіслав рибалок у води навколо Дракон-Каменя. Звідти повідомляють, що на острові лишилася тільки невелика залога. Лисенійці зникли з затоки, а з ними і головна частина потуги князя Станіса.
— Дяка богам! — пожвавився Пицель. — Хай Станіс і згниє у тому Лисі, кажу я. Нарешті здихаємося і його самого, і його зажерливих зазіхань!
— Невже Тиріон разом із бородою позбавив вас рештків розуму? Це ж Станіс Баратеон! Він воюватиме до найгіршого кінця, а потім ще з могили. Якщо він кудись зник, то лише затим, щоб поновити війну. Найпевніше він висадиться у Штормоламі й спробує збунтувати штормове панство. Якщо так, то йому скоро край. Але набравшись зухвальства, Станіс може кинути кості на Дорн і за підтримки Сонцеспису затягнути цю війну ще на роки. Тому я уникатиму жодних подальших образ Мартелам, скільки в моїй силі. Дорнійці можуть їхати, коли схочуть. А ви — лікуйте пана Грегора.
І Гора продовжував ревти та верещати щодня і щоночі. Скидалося на те, що перед волею князя Тайвина Ланістера мусив відступити навіть Морок.
Поки Хайме видирався гвинтовими сходами Башти Білих Мечів, то чув, як хропе пан Борос у своїй келії. Двері пана Балона також були зачинені: він оберігав короля попередньої ночі, а удень мав спати. Якщо не рахувати хропіння Блаунта, у башті було тихо, і Хайме це втішало. «От би й собі відпочити.» Минулого вечора після таночку з паном Аддамом він був такий побитий, що не міг заснути.
Але відпочинку не вийшло — у опочивальні на нього чекала сестра.
Вона стояла коло прочиненого вікна, виглядаючи за зовнішній мур аж у море. Навколо неї вихорився вітер з затоки, притискаючи сукню до тіла так, що в Хайме швидше закалатало серце. Сукня була вся біла, як запони на стінах та навколо ліжка. Оторочка з крихітних смарагдів прикрашала кінці широких рукавів; такі самі смарагди кружляли змійками навколо стану сукні. Більші смарагди блищали у золотій сіточці на сестриному золотому волоссі. Сукня мала низький виріз, який оголював плечі та верхівки грудей. «Яка ж вона гарна.» Нічого в світі він так не хотів, як схопити її та пригорнути до себе.
— Серсея? — Він м’яко і тихо зачинив двері. — Навіщо ти тут?
— Куди ж мені йти? — Коли вона обернулася, в очах її стояли сльози. — Батько дав зрозуміти, що в раді мені більше нема місця. Хайме, побалакай з ним!
Хайме скинув корзно і повісив на кілочок у стіні.
— Я балакаю з князем Тайвином щодня на службі.
— Ну навіщо твоя впертість? Він же хоче лише…
— …вигнати мене з Королегвардії та відіслати до Кастерлі-на-Скелі.
— Не бачу в тім великої біди. Мене він теж відсилає до Скелі — хоче заслати якнайдалі, аби розв’язати собі руки з Томеном. Але Томен — мій син, не його!
— Томен — наш король.
— Він маленький хлопчик! Переляканий хлопчик, на очах якого, просто на весіллі, вбили його брата! А тепер його змушують одружитися з дівчиною удвічі старшою та двічі овдовілою!
Хайме опустився у крісло, пробуючи не зважати на біль у побитих м’язах.
— Тирели наполягають, що поробиш. Не бачу в тім великої біди. Відколи Мирцела поїхала до Дорну, Томен почувається самотнім. Йому подобається товариство Маргерії та її дівчат. Хай одружуються.
— Але ж він твій син…
— Він моє сім’я, але ніколи не кликав мене батьком. Так само, як Джофрі. Ти мене застерігала тисячу разів, щоб я не виявляв до них зайвої уваги.
— Лише задля їхньої безпеки! І твоєї теж, до речі! Як це виглядало б, якби мій брат грався у батька дітям короля? Навіть Роберт почав би щось підозрювати.
— На щастя, його підозри більше нас не турбують.
Робертова смерть досі відгонила йому в роті гіркою жовчю. «Вбити його мав я, не Серсея!»
— Шкода лише, що він помер не від моїх рук. — «Ще коли я мав їх дві.» — Та якщо я взяв би собі крулерізство за звичку, як він полюбляв жартувати, то і тебе міг би взяти за дружину перед усім світом. Я не соромлюся свого кохання — лише того, що доводилося робити, аби його приховати. Той малий у Зимосічі…
— Хіба я казала тобі викинути його з вікна? Якби ти поїхав полювати… а я ж тебе благала… нічого б не трапилося. Ба ні — ти мусив на мене лізти, не в змозі почекати повернення до міста!
— Я тоді зачекався понад усяку міру! Щоночі я дивився, як Роберт, запинаючись, пробирається до тебе у ліжко, і питав себе, чи не по своє право чоловіка він нагодився.
Раптом Хайме згадав ще дещо бентежне щодо тієї справи у Зимосічі.
— У Водоплині Кетлін Старк була переконана, що я надіслав посіпаку перетнути горло її синові. Ще й дав йому кинджала.
— А, ти про це, — буркнула Серсея зневажливо. — Тиріон мене теж питав.
— Але кинджал таки був. Долоні пані Кетлін були вкриті вельми справжніми рубцями. Вона їх мені показувала. Чи не ти, часом…?
— Не кажи нісенітниць! — Серсея зачинила вікно. — Так, я сподівалася смерті малого. І ти теж! Ба навіть Роберт вважав, що так буде на краще. «Ми вбиваємо наших коней, коли ті ламають ноги, і собак — коли
