Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін

— А якого розміру торби? — запитали чоловіки.

— І по скільки діамантів? — додали їхні дружини.

— О горе мені, горе! — сказав дракон. — Я залишуся ні а чим.

— Ти заслуговуєш на це, — мовив Джайлз. — Можеш обирати між тим, аби залишитися ні з чим і бути вбитим на цьому місці.

Він змахнув Хвостогризом, і дракон зіщулився.

— Вирішуй! — кричали люди, сміліючи та підступаючи ближче.

Хризофілакс примружився; та глибоко в душі він сміявся: мовчазне хихотіння, якого ніхто не помітив. Оце торгування почало його потішати. Люди, вочевидь, сподівалися щось із цього одержати. Вони мало знали про те, як ведеться в підступному широкому світі, — адже в цілому королівстві не знайшлося би нині жодної живої людини, котра би раніше мала справу зі справжніми драконами та їхніми витівками. Хризофілакс перевів подих, і до нього повернулася дотепність. Він облизав губи.

— Назвіть вашу ціну! — сказав дракон.

Тоді люди взялися говорити всі разом. Хризофілакс прислухався з цікавістю. Лишень один голос непокоїв його — голос коваля.

— Не буде з того добра, запам'ятайте мої слова, — казав той. — Хробак не повернеться, хоч би що ви не казали. І добра з того не буде чи так, чи інак.

— Можеш не брати участі в цьому ділі, якщо не хочеш, — відповіли йому й торгувалися далі, майже не зважаючи на дракона.

Хризофілакс підвів голову; та якби він подумав про те, щоби напасти на людей чи непомітно втекти, доки триває суперечка, то його чекало би розчарування. Поруч нього, жуючи соломинку та щось міркуючи, стояв Фермер Джайлз; у руці він тримав Хвостогриза, а погляд спрямував на дракона.

— Лежи, де лежиш! — сказав він. — Або отримаєш, що заслужив, маєш ти золото чи ні.

Дракон простягнувся долі. Урешті, промовцем було призначено парафіяльного священика, і той став обіч Джайлза.

— Підлий Хробаче! — почав священик. — Ти мусиш принести на оце місце все своє лихом набуте багатство; і ми, винагородивши тих, кому ти нашкодив, решту справедливо розділимо між усіма. Потому, якщо ти врочисто присягнеш ніколи не турбувати наших земель і не підбурювати до цього інших потвор, ми відпустимо тебе додому з цілими головою та хвостом. А тепер ти даси клятву нам, що повернешся — з викупом, — давши такі страшні обітниці, що їх навіть сумління черва матиме за незламні.

Хризофілакс погодився, та перед тим удав, що вагається. Він навіть пролив гарячі сльози, оплакуючи своє банкрутство, аж на дорозі утворилися гарячі калюжі; та вони нікого не зворушили. Дракон заприсягся багатьма клятвами, урочистими та вражаючими, що повернеться з усім своїм багатством у день святих Іларіона та Фелікса. На шлях туди і назад у нього було вісім днів — надто мало для такої подорожі, про що міг би здогадатися навіть той, хто має дуже обмежені знання з географії. Проте люди його відпустили, провівши аж до мосту.

— До наступної зустрічі! — сказав він, переходячи через річку. — Гадаю, ми з нетерпінням чекатимемо ії.

— Ай справді. — відказали вони.

І були вони, звісно, геть нерозумні. Бо, хоча клятви, що їх він дав, повинні були обтяжити драконове сумління скорботою і страхом нещастя, в нього — на жаль! — сумління просто не було. І якщо така прикра вада у представника імператорської династії була понад розуміння простого народу, то парафіяльний священик, який був ученим-книжником, принаймні мав би її передбачити. Може, він і передбачив. Адже був граматиком і, без сумніву, прозирав у майбутнє далі, ніж інші.

Коваль, повертаючись до кузні, похитував головою.

— Зловісні ймення, — казав він. — Іларіон і Фелікс! Мені не подобається їхнє звучання.

Король, звісно, небавом довідався про ці новини. Звістки поширювалися королівством, наче пожежа, й, переповідувані, нічого не втрачали. Король був глибоко зворушений із багатьох причин (не останньою серед них були фінансові міркування); тож він вирішив власною персоною негайно вирушати до Гема, де, здавалося, відбуваються чудернацькі речі.

Король прибув туди через чотири дні після відходу дракона, переїхавши через міст на своєму білому коні в супроводі багатьох лицарів, звуків сурм і з величезним обозом. Усі люди повдягали щонайкращий одяг і вишикувались уздовж вулиці, щоби привітати його. Кавалькада зупинилася на відкритій місцині перед церковною брамою. Фермер Джайлз, коли його відрекомендували Королю, став перед ним навколішки; проте Король наказав йому підвестись і навіть поплескав його по спині. Лицарі вдали, ніби не помітили такої фамільярності.

Король наказав цілому селу зібратися на розлогому пасовищі Фермера Джайлза біля ріки; і коли всі зібралися (разом із Ґармом, який почувався причетним до оказії), власкавлений Августус Боніфаціус «rex et basileus» радо звернувся до присутніх.

Він обережно пояснив, що все багатство негідника Хризофілакса належить Королю як володареві цієї землі. Мимохідь нагадав про своє право сюзерена гірської країни (це було сумнівно), та «ми аж ніяк не сумніваємось у тому, — сказав Король, — що всі скарби цього черва викрадено в наших предків. Одначе ми, як усім відомо, є і справедливими, і щедрими, тож ми належно винагородимо нашого доброго ленника Еґідіуса, й жоден із наших вірних підлеглих у цьому місці: від парафіяльного священика до найменшої дитини — не залишиться без певного знаку нашої поваги, — ми-бо дуже задоволені Гемом. Тут принаймні сильний і непідкупний народ досі плекає стародавню мужність нашого роду». Лицарі ж обговорювали між собою новий фасон капелюхів.

Люди кланялися, робили реверанси та смиренно дякували Королю. Проте тепер вони жалкували, що їм забракло розуму пристати на драконову пропозицію про десять фунтів кожному, а натомість зберегти все в таємниці. Так чи інак усі знали напевно: височінь королівської пошани не підніметься до такої суми. Ґарм зазначив про себе, що про собак не згадали. Єдиною по-справжньому задоволеною особою серед усіх був Фермер Джайлз. Він був певен, що одержить нагороду. І страшенно радів, що вибрався цілим із небезпечної історії, та ще і його місцева слава при тому сягнула небачених меж.

Король не поїхав. Він розбив намети на полі Фермера Джайлза й, очікуючи дня чотирнадцятого січня, розважався, як умів, у вбогому селі далеко від столиці. Королівський почет за три наступні дні поїв чи не всі тамтешні запаси хліба, масла, яєць, курятини, телятини та баранини й до краплі вицмулив старий ель. Потому придворні почали нарікати на скупі харчі. Та Король справно за все платив (картками, що їх пізніше мала прийняти Скарбниця, яка — сподівався він — незабаром щедро поповниться); тож мешканці Гема були цілком задоволені, адже не відали, в якому насправді стані перебуває Скарбниця.

Настало чотирнадцяте січня, свято Іларіона та Фелікса, всі попрокидались удосвіта й зібралися на домовленому місці. Лицарі зодягли обладунки. Фермер надягнув камзол зі